Вітольд погодився.
— Тільки я не бігатиму, Тольде, по нотаріальних конторах.
— Я зрозумів... Викличу додому.
— І сьогодні. Можеш увечері. Скажеш, заплатимо позаурочні.
— Я все розумію, але такого... Я навіть не знаю, як це назвати... Жестом... Наміром...
— Коханням, любий, — Роксана обійняла його. — Кажу по складах — коханням... Як там наш маленький?
— Не дурій.
— Коханням, любий. Великим коханням це називається. Для тебе мені нічого не шкода... Як казав у відомому анекдоті російський офіцер повії, коли та його запитала: «А гроші?» — «В мундирі». — «Так тут, — залізла вона в його кишеню, — тринадцять копійок!» — «Бери всі! Російський офіцер здачі не бере!» — Роксана розсміялася і поцілувала Вітольда. — А я ж тебе не за гроші — даром...
XVIII
Під вечір до вілли Мироновичів на службовому «Мерседесі» держсекретаря під’їхав Антоша. Він привіз, як пообіцяв Роксані Вітольд, нотаріуса додому. Худий, з гачкоподібним носом нотаріус у супроводі чорнявенької маленької на зріст співробітниці повільно піднімався сходами до передпокоїв Мироновичів. Супроводжував їх водій Антоша. Чорнявка глянула на Роксану і в її очах засвітилося кілька запитань. Одне з них, так гадала Роксана, «така молода, а вже пише заповіт цьому тонкогубому, що стоїть поруч і відверто нещиро посміхається». Дивина, та й годі. Подібного факту за кілька років праці в нотаріальній конторі їй не траплялось. Миронович зрозумів її погляд. Гачконосий, заповнюючи офіційні бланки, теж час від часу поглядав на Роксану і думав про своє. І не зовсім естетично, як про себе міркував Миронович. Такими ж сірими і жадібними очима він і сам дивився на Роксану під час зйомок телепередачі «Аудієнція».
Коли гачконосий заповнив анкети, він попрохав Мироновича вийти до сусідньої кімнати.
— Не зрозумів, — здивувався, якщо не обурився, Миронович. У його ж домі його просять вийти до іншої кімнати чужі люди.
— Пане колего, — звернувся до нього нотаріус. — Ми цією аудієнцією маємо засвідчити, що пані Роксана Корн-Миронович заповідає вам своє майно і заощадження не під вашим тиском і не у вашій присутності, і чинить це вона цілком добровільно. Ми її маємо розпитати і переконатися, що це й справді так. Цей порядок не мною написаний, пане колего. Ви це знаєте краще за нас. Тому дуже прошу вас, пане колего, залишити цю кімнату і перейти до іншої.
Миронович стиснув до болю зуби і подумав собі: «Позбавив би я тебе ліцензії і праці, але формально ти правий... Пане колего, — передражнив він нотаріуса. — А щоб ти знав, то мені її заповіт, як коту самопал під хвіст. А втім, кому зайві гроші заважали, — заспокоїв врешті-решт себе Миронович. — Так вона хоче, то хай так і буде. Цирк якийсь. Інакше це не назвеш».
Роксана щедро розрахувалася з нотаріусом. Той опирався. Видно, знав, з ким має справу і в якому домі тимчасово розпоряджався відповідно до закону і від «чайових» відмовився навідріз. Тоді Роксана пішла іншим шляхом — всунула цю суму чорнявці. Та тихо прошепотіла у відповідь Роксані на вушко:
— Дякую. Ви дуже вродлива. Просто — «міс Україна»!
— І тобі дякую, Наталі, — так звали чорнявку з державної нотаріальної контори. — І ти вродлива. — Про себе ж подумала: «Шкода, що на зріст вже дуже маленька. Зі спини за дитину можна сприйняти».
Як тільки «Мерседес» з гостями виїхав за ворота, Роксана кинулася в обійми Мироновича і розцілувала його, начебто не вона, а він їй залишив заповіт на три мільйони.
— Тепер ти став багатшим, любий. Можна сказати — мультимільйонером. Уже не скажуть, що ти — найбідніший серед найбагатших. Тепер ти рівний серед рівних...
— Не розумію я твого жесту. Навіщо це тобі? Ламаю голову, а відповіді не знаходжу.
— Я — їду, любий, а ти — залишаєшся. Окрім того ж — мужчина. Глава сім’ї. В твоїх руках і мають бути наші спільні заощадження і прибутки. Це як символ взаємодовіри... А ти на моєму місці такого б не зробив, любий? Чи я помиляюся?
— Не помиляєшся, — байдуже відповів Миронович і замислився. Чомусь згадалася мати — вже старенька сільська вчителька. Вона теж йому заповіла хату і навіть ощадну книжку з кількома тисячами ще радянських рублів, які ось уже десяток років незалежності держава обіцяла повернути власникам цих нікому вже не потрібних книжок.