— Може, хоч ти, Таліку, дочекаєшся того дня, коли вертатимуть наші заощадження, — подала вона йому ощадкнижку. — А я вже — навряд.
Він так давно не відвідував матір. І так само давно не писав. Щоправда, мати Мироновича мала все необхідне. Він її усім забезпечив. Хоча вона не вимагала, а тільки просила:
— Таліку, тільки найнеобхідніше. Мені перед людьми соромно бути хоч трохи заможнішою... Село убогим стало за вашого правління... З лободи люди юшку варять... Коли таке було в Україні... Тільки за кагановичів...
— Ви знову за своє, мамо... Тепер інші часи...
— Часи інші, а порядки ті ж самі... Селянин вас годує, а сам голодує... Так у нас, в Україні, на наших чорноземах для селянина споконвіку було. Так, певне, і навіки залишиться. Просвітку не видно... Ти ж не останній там нагорі, синку... Ти б підказав президенту, парламенту... Закон правильний написав би. Для чого ж ти стільки на юриста вчився?.. Диплом червоний маєш... Чи цей «Мерседес» тобі очі засліпив... Не приїжджай ти до мене такою машиною... Не знаю, як людям в очі дивитися...
А Мироновичу так хотілося похвалитися перед матір’ю. Він навіть фразу заготував: «На такій автомашині, мамо, навіть Гітлер не їздив. А за Сталіна я вже мовчу!» А вона знову про закони...
— Я спробую, мамо...
Так і не спробував. Так і не написав. Ні закону, ні листа до матері. Все відкладав у довгий ящик. «Ось виберу час. Може, візьму відпустку... А тут чергове одруження... Черговий медовий місяць. А чи з Альбіною у мене був медовий місяць?» Він не пам’ятав. Лише найчастіше згадував, що з Альбіною в ліжку йому було найкраще.
Якось у любовному екстазі Альбіна втратила свідомість. Татусь академік Орест Ластовецький за метрикою, що переробив своє ім’я на більш «культурне» — Ераст, вбачив у цьому перший інсульт своєї єдиної донечки, до якого довів його зятьок!
Альбіна лежала в палаті нейрохірургії сумирна, покірна, як поранена кізочка під час полювання з Папою у Заліссі, і дивилася на Таліка (так пестливо і вона його, як рідна мама, називала в хвилини любові і всепрощення) такими великими (без окулярів) і гарними сірими очима, які здавалися йому ще більшими і, як всесвіт, всепоглинаючими. Дивилася благально, і у Вітольда складалося враження, ніби над нею схилився не він, її коханий Талік, а — блакитне нескінченне небо, що огорнуло її любов’ю і затишком.
— Я кохаю тебе, — шепотіли її пошерхлі губи. — Дуже кохаю. Ніякий це не інсульт, Таліку. Від кохання інсультів не зафіксовано в жодному підручнику медицини... Татусь помиляється...
«Трапляються інфаркти і часто, — подумав Вітольд. — Щоправда, у чоловіків. Та й не у молодому віці. Але на таких темпераментних, молодих, як ти, Альбіно. І це в медичних книжках зафіксовано».
Вона лежала в палаті на двох — одна. По знайомству. Тоді ще були радянські часи. Татусь-академік подбав про донечку. Лежала і щось муркотіла. Він у відповідь, пригадує, тихо мовив:
— Ти збожеволіла, Альбіно! А якщо зайде лікар, медсестра, санітарка?..
— Скажемо, що справа пішла на поправку, — рука її провокаційно бігала по його тілу і збуджувала його. Він тоді розмірковував над своїм нікчемним життям. Припускав — була б вона така, як у палаті, і вдома, у його душу ніколи не оселялися б упередженість, неприязнь, або й в хвилини сімейно-побутових протиріч, сварок і непорозумінь — ненависть.
XIX
Кожен чоловік скидається на полохливого зайця, що біжить над прірвою, і варто йому помітити, що і його хтось боїться, скажімо, жаби, що, злякані його несподіваною появою, стрибають із кручі у воду, і він вже на життя дивиться по-іншому.
Ми, чоловіки, самолюбиві, егоїстичні — всі в душі своїй шейхи і султани. Ми любимо покірність і лагідність. Може, саме тому нам так часто хочеться до безвідказних і завжди весело-життєрадісних повій, які хоч на годину-другу, але дарують нам веселе свято життя. Свято душі і свою, хай показову, але покору, заслоняючи собою, мов фіранкою, в тимчасово найнятій кімнатці, світ від буденності: побутових лайок, сварок через сімейні дрібниці і безпідставні ревнощі, які згодом стають реальним ґрунтом для реалізації в обіймах іншої — добрішої, лагіднішої і покірнішої.
— Про що ти думаєш, Таліку? — так милозвучно вона називала його тільки в хвилини свого бажання і любові.
— Про тебе, — чесно признався він.
— Ти так рідко про мене думаєш?!
— Це справді. А втім, може, й не так рідко, — згадував він дні, які мимо його волі так часто залітали в його душу і пам’ять. Дні, коли його ці «гнилі інтелігентики» (так подумки називав він академіка Ластовецького та його кохану донечку) змушували виносити сміття, мити посуд, підлогу і при цьому єхидно посміхатися: