— Вітольде Володимировичу, як бачите, ми в нашому домі нічого вам не забороняємо робити...
Тоді йому хотілося зірватися, мов псу з ланцюга, і — тікати, тікати, тікати... Злигатися з вовками, а не з собаками, і вже в зграї і на волі по-вовчому завивати для свого задоволення.
— Ти собака, — так часто називала Альбіна Вітольда у хвилини, коли сімейна сварка сягала апогею. — Чуєш, собако? Аби не ми, ти б давно здох десь під київським парканом або старим каштаном...
— Про що ти замислився? — Роксана обійняла його.
— Згадав маму. Збирався до неї поїхати. Та все ніколи.
— Зателефонуй. їй буде приємно.
— А й справді. Я так і зроблю... — він узяв слухавку. Але тут почав тріщати урядовий телефон. Миронович облишив мобілку.
— Якось іншим разом, — ніби виправдовувався він. — Папа телефонує.
Миронович підхопився з місця, став на повний зріст. Короткими словами, як одиночними пострілами з кулемета, пострілював у телефон:
— Так. Так. Так. Згоден. Розумна думка. Дякую. Зараз. Приїду. Розповім. Є ідея. Гадаю, непогана. Ні. Але... Гаразд.
— Про що він?
Та все про те саме, що й ти. Чи я придумав що-небудь? Час минає, виборча кампанія набирає обертів, кандидат — очки. Я сказав, що так. Є гарна ідея. Сказати, що твоя?
— Любий, я для тебе живу, я для тебе дихаю... Мені слава не потрібна...
— Ти не образишся, якщо цю ідею з пігмеями я припишу собі?
— Що ти, любий, я буду щаслива. Аби тільки твій шеф її схвалив. А може, йому й не казати. Ти ж знаєш — таємниця на двох — не таємниця. А на трьох — це просто розголос.
— Ти маєш рацію! Що ж робити? Я вже сказав — є ідея. Гарна ідея.
— Подай абстрактно. Мовляв, так і так. Як ви на це?.. Хай твоя ідея стане його ідеєю. Начальство це любить: ідеї підлеглих приписувати собі. Папі це вигідно з обох боків: вигорить твій задум — він стає задумом начальника, прогорить твій задум — він залишається задумом підлеглого. Ще можна й по шиї дістати.
— Що ж, я поїхав, — Вітольд поцілував її в щічку.
— Не зрозуміла, любий. Невже дні прози настають? А ще ж не осінь — весна. Навіть не середина літа.
Він поцілував її в губи.
— Не так, любий, цілуються. А отак... Як і вперше... І так буде завжди... З мого боку...
— З мого — також. Я побіг, — Миронович послав їй ще й повітряний поцілунок і, окрилений, помчав униз, перебираючи швидко сходинку за сходинкою.
Бігати униз по сходах він не любив. Він намагався бігати по сходах швидко тільки вгору. В цьому він вбачав щось символічно мрійливе, що мало обов’язково збутися. Униз йшов завжди не поспішаючи.
«Чому я порушив сьогодні свій принцип?» — запитав сам себе і сповільнив ходу. Хотілося навіть розвернутися і пробігти швидко вгору, а тоді повільно-повільно спуститися вниз.
Унизу вже стояв Антоша. Він подав Мироновичу ключі. З дачі Миронович сам любив їздити в авто. Так любив Папа. Підлеглі наслідували патрона.
Миронович сідав у шестисотий «Мерседес» і чомусь завжди, натискуючи на акселератор, сам собі казав: «На такому «Мерседесі» навіть Адольф Гітлер не їздив!!!» Внутрішній голос йому відповідав: «Бо тоді таких "Мерседесів" ще не було. І Сталін не їздив».
Ідучи на зустріч з Папою, Миронович тепер, напередодні передвиборної кампанії, часто розмірковував. Інколи навіть заговорювався і дискутував сам з собою вголос. Обставини, що склалися на його любовних фронтах, не йшли йому на користь. Він зовсім заплутався і, здається, не бачив з цієї ситуації ніякого виходу. Не позбавлений здорового глузду, перш за все він пам’ятав про становище, яке він займав у суспільстві. До того ж виношував план — чи не піти у президенти? Він ніде й ніколи не висловлювався щодо малоосвіченості, неотесаності і воістину справжньої провінційності, або й абсолютної відсутності інтелектуальних чи енциклопедичних знань у Папи, як він називав президента, випадково обраного народом. Академік Ераст Ластовецький взагалі обзивав його «бригадиром городньої бригади». Інколи в своїх безжалісних оцінках йшов ще далі — казав, що з нього не вийшло б і доброго гицеля, йому б бути помічником єгеря і заганяти на мисливців звіра, а він кермує такою державою. Воістину народ заслуговує на того правителя, якого сам обирає. Миронович більше думав про себе, проводив світові паралелі, згадував, як радянська ідеологія принижувала кандидата в президенти США Рональда Рейгана, зневажливо називаючи його голлівудським актором і посереднім ковбоєм. Невисокої думки він був і про красеня Клінтона, в якому знаходив дещо спільне з собою, тільки не у вроді, а в розбещеності: там — Моніка Лівінськи, тут — Міла Бездух. Техаським рейнджером обзивав він Буша-молодшого і доходив висновку, що він на кілька голів, якщо глянути в корінь, вищий за цих президентів, не кажучи вже про неотесаного Папу, з яким деякі президенти соромляться навіть сідати поруч і вигадують перед світовою громадськістю правила з етикету, що відповідно до протоколу вибирають не англійський, а французький алфавіти.