Висуванство Мироновича в президенти мало б ще й інший бік медалі — це раптова зміна стосунків між Папою і ним. Президент одразу б перейшов по відношенню до нього від любові до ненависті, як це в Папи спостерігалося до усіх без винятку претендентів. Адже його попередник уже аналогічний урок отримав, незважаючи на золоті акції, які золотим дощем падали на далекі закордонні рахунки на ім’я президента. Чим скінчив один з кандидатів у президенти? Закордонною в’язницею, а міг би й найпочеснішим похованням на Байковому кладовищі, коли б своєчасно не перетнув рідний кордон рідної держави. Папа мав намір йти на черговий термін, або й, по азіатському, залишитися президентом довічно. Всі оті розпатякування перед електоратом, що він збирається на заслужений відпочинок, були нічим іншим, як пробним каменем — що скаже електорат? Чи він часом несподівано не закричить, вийшовши на майдани й вулиці сіл і міст, і чи не напише на своїх транспарантах:
«Хочемо Папу!»
У суспільстві, у повітрі літала ще одна думка: громадськість гадала, що Папа з дня на день назве ім’я свого наступника і передасть йому всю повноту влади. Серед цих імен називалися Миронович і Валяй. «Газотрейдер» одразу вхопився за цю ниточку і поспішив спочатку ощасливити кейсом з місткістю у півтора мільйони доларів Папу, а тоді й утішити Мироновича двійкою «міс красунь» з екзотичним обідом на животі, підводним масажем в джакузі і пів мільйонним гонораром готівкою тільки за інформацію, якої думки з приводу цього Папа. Папа Мироновичу відповів коротко:
— А неба в клітинку над своєю головою Васьок не хоче бачити? Йому хіба мало того, що він нагріб?
Цими двома фразами Папа сказав усе — наступника не буде, і хай електорат, і політологи разом з журналістами затулять рота на замок і не вибудовують з дна своїх хворобливих уяв ніяких версій — Папа йде на черговий термін і фінансує з десяток технічних кандидатів у президенти без імені, без рейтингу і взагалі — без голови й розуму. Хай народ бачить — є ще дурніші за нього.
Свою нову президентську кампанію Папа тепер фінансує грішми Мироновича, Вовка, Супкіса, Базарова, Валяя і ще доброго півдесятка таких олігархів-крадіїв, як і він, як і вони. Адже завдяки Папі вони накрутили такі дивіденди. Завдяки Папі вони мало не за безцінь придбали такі величезні об’єкти-гіганти, які скуповувалися за рік, мінімум — за півтора.
І все ж Мироновича не полишила думка — зайняти у цьому суспільному світі ще вищу сходинку, коли не найвищу. Він вірив і справді щиро в Господа Бога, як і в те, що йому, сільському поліському хлопчакові, саме Боже провидіння постійно простеляло дорогу у цей складний і незрозумілий світ, готувало блискучу кар’єру в будь якій галузі, і знову приготує там, де йому захочеться. Роксану, розмірковував він, також йому послано Божим провидінням. Може, саме вона, ця вродлива і розумна бестія, і є та Божа благодать, яка допоможе йому здолати нездоланне і піднятися на вершину, якою він снить. Він же має для цього все: освіту, становище в суспільстві і гроші. Багато, багато грошей. Він ладен поставити на карту все, аби досягти того, чого досяг невідомо і незрозуміло як його нинішній патрон. Папі просто всміхнулося щастя. Велике щастя.
«Я у житті у свої неповних сорок чотири роки, здається, спізнав усе. Мрії про красиве життя у вигляді тимчасових насолод і втіх, виявилися насправді блефом, фата-морганою і вони не мали нічого спільного з тим, що називалося справжнім життям».
Роксана Корн, яка так несподівано звалилася на його голову, образно кажучи, прямо зі службового столу, саме тепер, здається, відповідала тій золотій середині між злющую дружиною Альбіною і покірною секретаркою Мілою. Він добре розумів, що знайти ідеальну дружину — це значно важче, ніж здобути три докторських диплома чи кілька звань академіків різних наук. Або навіть стати мільйонером. А сьогодні саме про таку дружину мріяв Миронович. Роксана була далекою від ідеалу його ілюзій і мрій. Але вона належала до тієї красивої реальності, якої він все життя прагнув. Так, її цинізм, холодний розрахунок, нахабство, нарочита розв’язність трохи відлякували його від неї. Вона й справді часом поводилась так, наче була замовлена для нього Валяєм чи Супкісом. Її манери, безцеремонні висловлювання, термінологія — все це було властиве скоріше професійним повіям, ніж жінці з таким високим становищем у суспільстві, з авторитетом, ім’ям. Журналістці, популярності якої заздрило чимало колег, і вони цього навіть не приховували, врешті-решт, дружині одного з досить-таки авторитетних і поважних людей у країні.