«Одружуватись треба тепер», — неодноразово повторювала Роксана. Вона брала його облогою, штурмом, йшла на різні провокації й нітрохи не соромилася цього. Він був їй потрібен. Грошовитий, багатий, з таким високим становищем у суспільстві. «Але хіба тільки це приваблювало її в ньому? — розмірковував він. — Не могла ж вона бути ще й професійної акторкою, яка виконує завчену роль до безтями закоханої жінки?»
Роксана кохала його. Кохала по-справжньому. Він це відчував усіма фібрами душі. Як вона припадала до нього, як, жартуючи, гралася з ним. Саме з ним. їй в ньому нічого не здавалося гидким, неприємним, навіть його критика на її адресу.
— Виправлюсь, любий. У нас за плечима — тільки перший рік служби. Можна сказати, обоє салаги. Але ми вчимося і слухаємося своїх командирів, — вона висловлювалась взагалі завжди по-своєму, не так, як інші, передбачала його думки, порухи і взагалі йому з нею, як ні з ким, було легко і розкуто. Він завжди з Роксаною почувався у своїй тарілці, не боявся, що йому скажуть: «В якій ти руці тримаєш виделку? Якою рукою ти тримаєш ножа? Куди ти кладеш руки? Вони мають висіти над столом, а салфетка під шиєю! Чому ти гості не підставив стільця? Господи, який ти неотесаний мужлан! Ти й справді виховувався в лісі? Серед вовків».
Вітольд тоді стискував до побіління й без того свої тонкі губи, так, що їх зовсім ніхто не помічав, кидав ніж чи виделку об стіл і вилітав стрілою до ліфта. Йшов до найближчого кафе чи бару і докінчував свою вечерю бутербродом або кількома пиріжками з капустою чи м’ясом, запиваючи те все гальбою пива.
Після чергового вибрику «гнилих інтелігентиків» він остаточно поклав розірвати з Альбіною. Про це, перш за все, йому хотілося повідомити Роксану. Він чекав від неї моральної підтримки. Але, мов навмисне, вона виїхала за кордон, як сказали йому на телестудії, і коли повернеться — невідомо.
— Вона працює над програмою «Аудієнція», — пояснили йому. — Така програма вимагає й часу й нервів. Ви знаєте.
— Я знаю, — відповів Миронович і хотів було додати: «Сам був головним героєм її програми», але вчасно стримався.
«Скажу самій Альбіні, — мовив він сам собі й збирався було набрати її номер телефону. — В усьому винна вона сама. Нічого мені писати сльозоточиві листи і спекулювати любов’ю до сина. Звалю все на неї і на її законсервованого резидента з Західної Німеччини, якого тепер СБУ влаштувало в Інститут іноземних мов на викладацьку роботу. Нагадаю їй і телефонні мелодії, які, записують на магнітофон студенти. Її сексуальні крики і зойки стали у вузі наймоднішою мелодією. Її перекачують через Інтернет на свої мобілки переважно першокурсники, які за висловом Роксани, у гуртожитках проходять «курс молодого бійця» під акомпанемент мелодій професора з етики і моралі. При цьому заявляють: «Це голос нашої читалки. У хвилини піднесення і натхнення. Найкраща лекція з усіх, які ми коли-небудь чули». Все це він збирався сказати їй.
Але Альбіна й тут його випередила: несподівано помер старий академік Ераст Ластовецький. Альбіна більше не писала листів. Вона того ж дня просто зателефонувала Мироновичу і запитала, не називаючи його навіть по імені:
— Ти можеш допомогти з місцем на Байковому кладовищі? Помер мій батько. Дідусь твого сина! — останні три слова вона вимовила особливо підкреслено.
— Гаразд, всі витрати я беру на себе. Зараз негайно надішлю до вас Антона і... — кого саме ще він не договорив, бо й сам не знав, кого ж йому послати на похорони старого академіка. Миронович старого Ераста-Ореста так само, як і його дочку, після тривалого життя в приймах, не терпів. Ніколи не пробачав і тепер не пробачив йому тих слів, що так глибоко врізалися в його свідомість, — «селюк», «мужлан», а особливо «унтерменш». Може, саме тому смерть академіка сприйняв як щось звичайне і буденне. Він, здається, навіть не поспівчував Альбіні, що вимагалося за найелементарнішим етикетом. Хай і це панове міщани спишуть на його селюкізм і провінціалізм, заспокоїв він себе, стиснувши знову до побіління свої тонкі губи.
З Роксаною після похорон батька Альбіни він не бачився ще тижнів зо три. Її гострі нахабні поради, що штовхали його на рішучий крок, якось самі по собі почали забуватися, а ось веселі жарти, її інтимна близькість виходили на передній план і час від часу про себе давали знати. Він без неї почав нудьгувати. Його інколи навіть огортав смуток і він ловив себе на тому, що по-справжньому закоханий в цю телевізійну красуню-професіоналку. В останнє слово він вкладав подвійний зміст і не соромився в цьому собі признатися.