— Я вас вітаю! — чемно схилив голову метрдотель.
— Це він жартує. Не у моєму віці одружуватись.
— Чому? Ви досить молодий, симпатичний... Молодші дівчата в таких саме й закохуються, — мовив серйозно метрдотель. — Он у нас офіціантка Люда тільки за такими й бігає: у кого шикарна тачка, престижна «мобіла», на березі Дніпра єврохата у три поверхи...
— ... і повні гаманці з крупними купюрами чи з пластиковими картками, — додав Шор.
— Само собою. Не стану заперечувати. А що питимемо? — метрдотель про це запитав так, що Мироновичу хотілося з’ясувати: «А що, ти питимеш разом з нами?» Але він промовчав. Шор відповів за нього:
— І горілку — також...
— Як щодо закусок? Можна запропонувати «Спогад дитинства».
— І що до того «дитинства» входить? — глянув на нього Миронович.
— Те, що вам найбільше запам’яталося з дитинства. Не такий уже тоді в нас був широкий асортимент. Звичайно, якщо ми не належали до високих компартійних бонз... — пояснив метрдотель.
— Печена картопля в мундирах, олійка, сіль, — згадував уголос Миронович, — чорний хліб і, якщо це середина літа — розламаний помідор і огірок. Мабуть, це й все... Хіба що з півдесятка червоних раків. Може, ще витерта об штанину морквина, — Миронович, не спускав очей з усміхненого метрдотеля, що стояв у позі «Я до ваших послуг» з білим рушничком на лівій руці. — А чого ж — це ідея. Як ти, Еде?
— Я пас, — відповів Шор. — Мій батько був директором універсальної бази і я їв у дитинстві сьомгу, осетрину, ікру, дарницький балик, а на десерт мені із «загниваючого Заходу» привозили на вибір трюфельне морозиво, «Бомбон Релено», ванільно-шоколадний «Кармен» і рідше — «Фланк з вершками»...
— Я зрозумів, але в нас цього нема... Є «Каштан по-київськи», «В небі канареєчка», «Горизонт» і «Капучіно з вершками» під горішки...
— А «Піна колада»?
Метрдотель аж почервонів і знизав плечима. Мовляв, уперше чую. Нема. Замовляйте щось простіше...
— Жаль. Тоді давай печену картоплю в мундирах і миску паюсної ікри з двома... зайцями. Ти ж бач, який перед тобою пан сидить. Худий, беззубий і видовжений, мов глиста. В дитинстві слід їсти овочі і фрукти, а не ікру, сьомгу і на десерт — трюфельне чи ванільне морозиво, — Вітольд обернувся до метрдотеля і двох офіціантів з олівчиками і блокнотиками у руках. Оглянув їх і застеріг: — Печена картопля має бути чисто вимитою і подаватися на стіл такою гарячою, щоб у клієнта не тільки руки, а й язик обпікала. І — щойно з печі...
— Все, як накажете, пане...
— Анатоль, — підказав Шор і непомітно підморгнув Мироновичу.
— Ну і ще, мабуть, оселедчика у вині, — додав Вітольд.
— Буде подано, пане Анатолію. Дунайського, ірландського?
— Само собою, коли тут сидить Шор. І того, й іншого...
— Я зрозумів, пане Шор, — кивнув головою метрдотель. Офіціанти одразу ретирувалися. Очевидно, пекти картоплю, раків і ловити не менше ніж двох зайців.
Вони залишились самі. Спочатку, здавалося, виговорилися і зараз не знали, що ж далі сказати. Кожен думав про своє.
«Як вона так могла? — розмірковував про себе Вітольд. — Чому вона мене штурмує з усіх боків? Для чого вона підключила до цього Папу? Та ще його тил — Маму?»
«Нічого доброго з цього шлюбу не вийде, — посміхався в тарілку з чорним хлібом Шор. — Як прийшло нізвідки, так і піде в нікуди».
«Краще б залишитися з Альбіною. Академік помер. Моральної підтримки вона позбавлена. Але ж вона спала чи спить з цим резервним резидентом Козликом, якщо вірити Роксані?» — сам себе запитував Вітольд.
— Ніяк не втямлю, для чого тобі цей шлюб? — обізвався нарешті
— Ед.
— Уявляєш, вона спала не тільки зі мною, а ще з цим законсервованим резидентом розвідки — Козликом.
— Ти про кого, Тольде?
— Про Альбіну.
— Вона тобі й досі не байдужа? — поцікавився Шор.
— Але вона поки що — моя офіційна дружина. Мені слід взяти розлучення. Та вона мені не дає! Зате дає якомусь замороженому резиденту.
— Просто розморожує його після радянської влади, — розсміявся Шор. — Тоді вони всі були заморожені, як і ми з тобою. Тепер свобода і демократія. Кожний знаходить собі партію за своїм смаком. Є ж партії любителів пива, є любителів червоних раків, а тепер утворилася партія любителів худющих, але сексуальних жінок. Ти ж не можеш заборонити їм реєструватися, коли вони усі захочуть...
— Чого захочуть?
— Свободи і демократії... Після тоталітарного режиму. Тобі було б легше, коли б вона займалася коханням зі статевим однопартійцем?