— Не зрозумів.
— А що тут розуміти? Одностатеві члени однієї партії...
— Ти хочеш сказати, лесбіянки?
— Можна сказати й так, — підтвердив Шор.
— Мені було б значно легше, — чесно признався Вітольд своєму приятелю. — Ніж з цим Козликом.
— Тольде, вона вже тобі не належить. Ти сам стверджуєш, що вона активно живе з законсервованим резидентом розвідки. А втім, що це за законспірований розвідник, який себе так швидко розкрив?
— Розкрила його Роксана.
— Ти їй віриш? — Шор глянув просто в сірі очі Мироновича.
— Я з нею одружуюсь, Шор, — нагадав йому Миронович. — Ми ще перед весіллям зобов’язалися один одному казати правду, — процитував він повністю Роксану.
— Ну, коли так, — розвів руками Шор. — Сильний аргумент. То в мене тузи закінчились... І козирі також... Нічим крити.
Миронович у відповідь не сказав ані слова. Він тепер згадав Роксану: «Зваблива, вродлива, розумна. З гострим швидким розумом і веселим, компанійським характером. її непередбачені фантазії, вигадки, хочеш — провокації, не мають собі рівних. Така тобі допоможе викрутитися з будь-якої ситуації. Така переконає Папу, якщо він ляже з нею в ліжко, що я, Миронович, єдина кандидатура на його наступника. Не треба виборів. Просто підпишіть Указ і я, Миронович, — наступник президента. Про це вже говорить... електорат. А може, й справді спробувати її в цій ролі? Якщо вже Папа переспав раз, хай переспить і вдруге. Нам усім вистачить. Ти ж все одно її не любиш. Ти тільки захоплюєшся нею, мов річчю, гарною лялькою, якій хтось написав такий веселий дотепний текст і тільки. Подумай, Мироновичу. Може, й Роксану тобі послав сам Бог? Може, саме в Роксані твій останній шанс? Адже Папа сказав, коли я піду на пенсію, то ти, Миронович, — станеш президентом. Отже, він в мене вірить. Роксана вродлива, зваблива, достобіса гарна. Її руки, особливо ці довгі тендітні пальчики. Це вже якийсь комплекс. Ох ці мені пальчики! А потім — стегна, її сексуальність? Ні, але Альбіна... Ні, таки Альбіні в цьому плані немає рівних. Хоча Роксана й запевнила: «Тольде, ми ж тільки вчимося. Ми салаги першого року служби. Ми проходимо курс молодого бійця. З них під професійним і строгим командуванням вийдуть справжні гвардійці. Ми розумні і догадливі. Команди виконуємо без слів. Достатньо найменшого натяку й кивка. І ми будь кого візьмемо в оточення і задамо такого жару, що Петрарці у пеклі й не снилося. Нам заздритимуть адмірал Нельсон і Бонапарт Наполеон. Тольде, тільки тримайся міцніше за віжки і не випади на ходу з сідла ще не до кінця навченої кобилки».
— Ти знову думаєш про Альбіну? — відірвав його від цитат Рок сани Шор.
— Я думаю про передвиборну кампанію. Думаю, як би нам не по випадати з сідел, — згадалися останні слова Роксани.
— Не нам, а тобі. Шор має своє місце під сонцем. А ти, коли вилетиш з сідла, повернешся до Шора, до рідних пенатів. А ні — житимеш на свої відсотки в екзотичному океані, над яким цілий рік висить гаряче сонце і хвилі купаються в прохолодних водах. Слава Богу, ми з тобою не бідні. Не захочеш сидіти на одному місці, я тебе час від часу возитиму по екзотичних архіпелагах світу. Купимо тобі острів Робінзона неподалік від острова Кі-Вест чи Порто-Ріко. В морі розведемо свіжу рибу. Без атомних випробовувань і радіації. Кити біля твоїх берегів не кінчатимуть своє довге життя самогубством. Не розмірковуватимуть про те, що для них в черговий раз настає кінець світу. Вивчиш дві мови: іспанську та англійську і спілкуватимешся з аборигенами, як рівний з рівними. На стегна начепиш різнобарвну пов’язку і бігатимеш в ній по гарячому піску, вітаючи на далекому голубому горизонті кораблі і вітрильники. Самотніми ночами думатимеш про піратів, і я тобі збудую кілька дзотів з численними кулеметами і гранатометами. За півкілометра до лінії оборони проведу сигналізацію з криком і вереском Альбіни Ерастівни, жоден флібустьєр і близько не наважиться підійти до твоїх володінь. Коли твоє засмагле від променів полудневого сонця тіло раптом огорне ностальгія за мною, я прилечу до тебе чартерним рейсом, любий Тольде. А поки що — ось твоя печена картопля, сіль, олія, опускайся на землю, бери в руки чарку «Першої гільдії» і випий за наше здоров’я, бо ми, як кажуть гуцули в Карпатських горах, таки того варті. — Шор підніс чарку і поцокався.
XX
Весілля призначили на оксамитовий сезон у Криму. Миронович не вірив, що вдасться й повінчатись з Роксаною. Вона ж наполягала на цьому. А тут трапилася нагода — патріарх всія України-Руси вручив Вітольду орден князя Володимира-хрестителя за вагомий внесок у розбудову Михайлівського Золотоверхого собору. Коли Миронович залишився з патріархом наодинці, то звернувся до нього: