— Канонізували? — запитав уголос.
— Канонізували, — кивнув головою митрополит. — Царя-великомученика.
— Маю до вас...
— Секунду, — не дав йому скінчити думку митрополит. — Чай, кава?
— Кава, — сказав Миронович. Він не збирався тут довго засиджуватися, але ж не схопиш ордена, не почепиш на груди і не побіжиш по Печерській лаврі до виходу.
— З молоком, вершками, коньячком? — митрополит після останнього слова на Мироновича якось дивно глянув, ніби хотів сказати: «А ти цього не чекав, сину мій? Представникам неба і Господа Бога все можна на цій землі. Це посполиті мають чітко виконувати святі заповіді, дотримуватися посту».
— Якщо так, тоді і я. В миру кажуть — треба орден замочити б, — уже щиро посміхнувся митрополит.
Миронович розправив плечі, ніби зняв з себе внутрішню розкутість. Коньяк у невеличких чарочках з богемського скла, бутерброди з паюсною ікрою і каву у золотому кавнику піднесла служниця Марія.
— Мене до вас привела справа.
— Спочатку вип’ємо і за хліб насущний помолимось, — перехрестився митрополит. Миронович повторив ці ж рухи за ним.
— А вашу справу, — додав після чергового ковтка господар великої зали, на стінах якої висіли картини чи коштовні репродукції з різних епох: — з Божою поміччю ми розв’яжемо.
— Я одружуюсь. І нам потрібне ваше благословення, — просто мовив Миронович. І аби митрополит раптом не передумав, як і патріарх, швиденько додав: — На нашому весіллі буде сам президент.
— Це добре, — схвалив митрополит. — Вінчання відбудеться в Успенському соборі. Я особисто повінчаю вас. Як рабу Божу звати?
— Роксаною.
— Гарне ім’я. Наше, давньослов’янське. Так наших красунь називали в Святій Русі. Роксанами, Роксоланами, Світланами, а юнаків — Русланами. Мені здається, що ці назви йдуть ще від готів. «Рус», тобто ті жителі, що жили навколо річки Росі, Русі, а лан, тобто «ланд» — «земля» — готське. Зіпсоване від готського — «ланд». Адже німці, ви знаєте, і досі кажуть — «фатерланд», «ісланд»... Літера «д» по історичній дорозі випала. Нам, українцям, зручніше говорити «лан», ніж «ланд», тобто — «поле», «земля». Зміст той самий.
Миронович заходився біля кави. Чорної. З вершками. Шоколадом з горішками. І про себе міркував, що його зовсім не цікавить походження слів «Роксана, Роксолана, Світлана чи Руслана». Він думав, як сказати митрополиту, що весілля відбудеться на одній з дач президента, в Криму, і як цього намісника Бога на землі й представника Москви в Києві туди доправити. У Києві вони не вінчатимуться. Та ще в Успенському соборі, який має властивість або вибухати в повітря, або завалюватися під час тих чи інших урочистостей.
— Ми одружуємось в Криму, — повідомив святого отця Миронович.
— Матиму честь освятити вас у прадавньому Херсонесі. Хвалити Господа Бога і президента — і цей храм належить таки московській церкві.
«Отакі ми, українці», — подумав про себе і про президента Миронович, який в конфесійній проблемі не розділяв поглядів Папи.
Папа ж своїх поглядів не мав і на чимало речей у державі дивився очима своєї дружини, яка не була українкою і тяглася до іншої культури та релігії. Миронович, що виховувався з дитинства українцем, тепер виробляв у собі почуття під життєвим кредо покійного міщанина Ераста Ластовецького і його донечки професора Альбіни Ерастівни: «Яка різниця, де молитися і якою мовою? Бог один для всіх і він усі мови знає, бо й усі мови, як і слово — від Бога».
Мати ж Мироновича, сільська вчителька Галина Іванівна з маленького поліського села, завжди у такому випадку казала:
— Так, усі мови від Бога і тільки Він усі мови знає. Але до Нього найближчий той, хто до Бога молиться мовою рідною.
Миронович це добре запам’ятав.
Але мовної проблеми, як і проблеми помісної церкви за такої антиукраїнської розкладки в країні, навіть він, держсекретар Української держави, не міг не тільки розв’язати аби й хотів, але навіть не наважувався про це заявити вголос, як і за тоталітарного режиму Московської імперії, що займалася суцільною русифікацією українського населення, його майже поголовним винищенням і переселенням етносу до далеких сибірсько-казахських країв. Та й треба сказати відверто, Вітольд давно всі оті патріотично настроєні настанови матері розгубив під час сходження на вершини влади і з кожним днем ставав все більшим і більшим космополітом під впливом свого друга Едуарда Шора, котрий сповідував одну концепцію: «Батьківщина там, де мені добре...»