І все ж у Мироновича щось прокинулося з отого материнського, і те «щось» з глибин його зачерствілої душі смикнуло за язик.
Йому просто хотілося дізнатися, де ж цю істину вичитала його мати — рядова вчителька поліського села.
— Так, сину мій, — підвів водянисто-зелені очі митрополит і глянув на Мироновича якимсь іншим поглядом і заговорив іншим голосом. — Святе письмо каже в Євангелії про щирість у молитві... Але всі ми, сину мій, тимчасово по землі ходимо не тільки під небом, а й під владою сильних світу сього, не ображайтесь, але до них сьогодні належите і ви. А ми не тільки слуги і раби Божі, але й...
Миронович не дав йому договорити.
— Зрозуміло, ваша світлосте... Просто я згадав свою покійну маму, — нагло збрехав про смерть, не кліпнувши оком, Миронович.
— Царство їй Небесне, — перехрестив його митрополит.
Миронович вийшов у супроводі двох єпископів — Петра і Павла, які, певне, за митрополичими дверима чатували і дослухалися до їхньої розмови. Вони провели його до лаврських воріт, але за ворота не вийшли. Антоша, широко розтуливши рота, лежав горілиць і легенько посвистував носом. Вітольд торкнув його за плече і мовив:
— Так тебе колись викрадуть разом з кашкетом і автомобілем, Антошо.
— Куди, шефе? — Антоша за звичкою приклав долоню до скроні.
— На працю! Куди ще може їхати державний службовець, коли в країні такий бардак? — Миронович глянув на лаврських жебраків і молодого бомжа, який щось вишукував в урні для сміття.
— Молодий, ледачий. Об’їдками харчується. Нема щоб працювати.
— Роботи нема, Вітольде Володимировичу.
— Неправда. Ти ж працюєш.
— Мені пощастило, — відповів Антоша.
— А я?! Я ж міг без роботи, але ж ти бачиш, як я працюю. День і ніч. Коли ми з тобою повертаємося додому, Антошо?
— Пізно вночі, Вітольде Володимировичу.
— А хто в це повірить? Ти он постійно не висипляєшся. Рідко дружину свою бачиш.
— Тільки сонну, Вітольде Володимировичу. Вона мені каже, що я теж гуляю всі ночі.
— Що значить «теж», Антошо?
— Вихопилося, Вітольде Володимировичу. Але вона й справді так каже і ви кажете: «Дивись мені, Антошо, доповідай про все. Навіть про те, що про нас твоя дружина каже». Ось я й доповідаю.
— А про мене що каже? Про моє одруження?
— Чесно? — перепитав Антоша.
— Чесно, Антошо. Тільки правду і нічого, окрім правди, — заговорив він мовою судді.
— Багатим усе дозволено.
— Так і каже?
— Так і каже.
Миронович важко зітхнув:
— Це правда, Антошо... Але життя, сам розумієш... Не така вже й проста річ.
— Та бачу... Багаті теж плачуть...
— Плачуть, Антошо, плачуть. І часто. Якщо не гинуть.
Антоша підкотив до сірої, мов день і настрій на душі в Мироновича, будівлі.
Пізно ввечері Миронович повернувся до готелю «Прем’єр-палац», де тимчасово проживала і Роксана, чекаючи закінчення будівництва їхнього двоповерхового особняка в панському районі Києва, на Липках. Тут вони й вели підготовчу роботу до найбільшого свята в їхньому житті. Складався план, список гостей, запрошення преси, а також відсів журналістів з опозиційних телеканалів. Тут обговорювалися всі найменші подробиці: меню, в якому найактивнішу участь брав Едуард Шор, але, як виявилося, Роксана не менше розумілася на ресторанних стравах, ніж його партнер і колега. Найталановитіші художники столиці (принаймні, за рекомендаціями знайомих) змагалися в конкурсі на краще весільне запрошення та індивідуальні конверти. Кілька головних редакторів найпопулярніших газет мали честь розмістити кольорові повідомлення і вітання, як на перших сторінках своїх приватних часописів, так і на кольорових вкладках. На всю шпальту або й — розворот.
Особливо багато проблем виникло під час обговорення розташування столів і посадки гостей за рангами, чинами, уподобаннями, симпатіями, службовою чи суто людською приязню і антипатією.
Виготовили спеціальні, позолочені підставки-сувеніри з вказаними номерами столів і з іменами гостей того чи іншого столика. Кращі каліграфісти з державної канцелярії, що в службовий час працювали над випискою почесних грамот чи посвідчень до орденів і медалей, тепер, після робочого дня, кректіли над вітальними текстами, спеціально замовленими і складеними до цієї події ледь не державної ваги професійними поетами і прозаїками — членами Національної спілки письменників. їхнім головним завданням було — на високому художньому рівні викласти побажання, як в прозі, так і в поезії від імені того чи іншого почесного гостя, запрошеного на весілля. Вимагалося не лише красивостей у змісті, а й інтелектуальної думки того чи іншого державного достойника, що мав честь бути запрошеним на обід і відповідно висловитися. Всім членам Спілки, що брали участь у змістовному оформленні гостьових вітань, було обіцяно не тільки пристойний гонорар, але й ордени чи медалі, залежно від викладу. Старшим за віком письменникам гарантували ще й підвищену пенсію — «за особливі заслуги перед державою».