— О, — здивувалася мадам Жаннет.
— Доньки були типові репродукції мадам Роксани, — посміхнувся Шарль.
— О, — повторила «мадам Тюссо» своє найкоротше слово, а точніше — вигук, на який вона спромоглася, заскочена такими історичними фактами, пов’язаними між Францією і Україною, про яку вона до цього взагалі, здається, не чула, живучи у світі високої французької моди і всього того, що навколо неї крутиться.
— Після цього ви розповідатимете, — вів далі, завівшись у своїй фантазії вже П’єр Пастернак, — своїм поважним гостям не лише про походження білої весільної сукні епохи королеви Вікторії, а й значно поповните і без того свої глибокі енциклопедичні знання ще однією королівською історією, якої ви мали честь щойно торкнутися, мадам Жаннет, а я до вас, — П’єр нагнувся і своїми товстенькими губами ощасливив сині прожилки на правій руці господарки бутіка. І додав: — Торкнувся власного рукою, мадам Жаннет, у власному салоні високої моди.
— Мерсі, мсьє П’єр. Мерсі, — і мадам Жаннет, ніби не вірячи своїм маленьким білим, щедро напудреним вушкам з золотими сережками і ледь помітним голубим вкрапленням у них діамантів, глянула ще раз на Роксану зовсім іншим, ніж до цього, поглядом.
Роксана їй вдячно посміхнулась і, кліпнувши своїми, мов віяло віями, підморгнула: «Мовляв, усе те, що сказав П’єр Пастернак, чистісінька правда, мадам. Гадаю, така ж, як і ваші браслети на руках — із чистого золота».
— Мерсі, мсьє Шарль, — ще раз щиро подякувала мадам Жаннет і подала кожному з них почергово свою худеньку, жовтаву, з синьо яскравими прожилками руку.
Проводжаючи «Мерседес» останнього випуску, «мадам Тюссо» ще довго дивилася відвідувачам з України вслід, не знаючи, після підморгувань Роксани, що тепер і думати, коли довідалася про такі прогалини на своєму інтелектуально-енциклопедичному полі знань.
Роксану в Парижі захоплювало все: від сліпучого блиску надмірної святковості двору Людовіка XV до помпезного шику бульварів наполеонівської епохи. Вона їхала Парижем, милувалася «містом кохання», і їй ввижалося, що перед нею казковий міраж її дівочих мрій. Розкішні вітрини магазинів, ніби безтурботні красуні на пляжі, що напоказ перехожим показують свої гарно засмаглі під полудневим сонцем ледь помітні на загорілих грудях бюстгальтери і розмаїття сексуальних трусиків на чарівних стегнах аж випиналися на проспекти і бульвари своїм розрекламованим склом та безліччю товарів.
Музейні палаци скидалися на стражів порядку, які охороняли дух епох, починаючи від примітивного зародження Парижа до розкошів і величі Третьої імперії. А нескінченність квітів і палісадників, що супроводжували м’який прокат «Мерседеса» вздовж суцільного ряду мансардних пропілей будинків, нагадував Роксані її весільний день і мить цього завтрашнього дня, коли вона їхатиме отак з нареченим поміж квіткових кримських берегів у своїй безмежній радості і щасті.
Розв’язні і легковажні, мов у хвилини легкої фривольності і сама Роксана, паризькі кабаре зі своєю вседозволеністю, як у дамських будуарах, притягували до себе, мов магнітом не стільки безтурботних парижан, скільки приїжджих.
Війнуло легенькою прохолодою Сени. Вітерець і поїздка у відкритому авто в Роксани навіювали не тільки несподіваний сум, але й наганяли апетит.
— Я б хотіла поїсти в одній з кав’ярень на набережній Сени, — притулилася до плеча Вітольда Роксана.
— Ми — до ваших послуг, — посміхнувся П’єр і завернув кабріолет з метушливого центра міста у бік набережної, всіяної парами закоханих і кав’ярнями. Власниця одного з цих численних закладів упізнала Шарля і запропонувала гостям столик «на природі». Це, здається, влаштовувало всіх. Особливо Роксану, яка запевняла присутніх, що їй найкраще їсться на свіжому повітрі.
— Своєї пречудової фігурки не боїтесь зіпсувати? — жартома поцікавився П’єр.
— Ми кинемо в атаку усі наявні у нас резерви, і з тих калорій вічно голодній армії, П’єре, повірте мені, не залишиться нічого. Доведеться просити додатковий пайок солдату першого року служби. Це вже ми, як втягнемося з Вітольдом у нескінченні дні навчання в літніх і зимових таборах, чи просто в полі чи в лісі, то тоді нам знадобляться додаткові калорії... У випадку їхньої відсутності компенсуватимемо свіжим повітрям, — щиро сміялася Роксана.
Шарль тільки вдавав, що щось розуміє з того, про що щебетала Роксана, а може, тільки прислухався до милозвучного голосу телезірки чи мелодійності української мови. Якщо П’єр здебільшого мав вираз задумливого українця, то Шарль, як більшість французів, час від часу дружелюбно посміхався, і так, ніби він щось з тих Роксаниних жартів розумів. Невідомо, чи розжував щось з того легковажного плетева слів П’єр Пастернак, але перед тим, як вивчити меню, він намагався щось з усього того, що випалила Роксана, перекласти мовою Віктора Гюго, Оноре де Бальзака і Бонапарта Наполеона своєму приятелю Шарлю. Мабуть таки йому щось з того всього вдалося досягти, бо Шарль сміявся ще більше.