— Добре, добре. Це що, сам Шарон?
— Не сам, а з внучкою.
— Я питаю, чи це той самий Шарон?
— Ні, це його навіть не однофамілець і навіть не близький родич.
— А він міг би свою інвестицію вкласти не тільки в твою, а й в нашу справу? — по-діловому заговорив Шор.
— Ти б з цього й почав. А ти почав з Шерлока Холмса. Воно тобі треба, коли дітей все одно нема. Може, хоча б тепер будуть?!..
Миронович згадав, що, дякуючи Шарону, не тільки Ада, а й вони стали твердо на ноги. Шарон став їхнім компаньйоном. Вони навіть не міняли назви фірми. Шарон втішився й тим, що цілих три літери в слові «Шор» саме його, а не Мироновича. Сам Шор скромно обмежився однією літерою, яка збігалася з Шароновою і не ображався, оскільки компаньйон з Ізраїлю й справді виявився діловим партнером, і не тільки для Ади.
Шарль замовив печінку де Голля. Кельнер на нього підозріло глянув, мовляв, у нас такої страви, мосьє, нема.
— Жартую, — посміхнувся до нього дружелюбно Шарль. — Печінку вгодованого гусака і салат з провансальською підливою. Про десерт поговоримо пізніше...
— Добре, мсьє. А що вам? — повернувся він до П’єра Жана Пастернака.
— Для поповнення інтелекту телячий мозок...
Роксана підвела свої гарні брови. П’єр Жан до неї сказав:
— А вам, Роксано? Я можу замовити шматок запеченого м’яса типу стейк з хвоста крокодила, виловленого в Сені. Вам же доведеться, як шиї пана Мироновича, крутити його головою.
— О’кей, — англійською мовила вона. П’єр Жан повернувся до кельнера і переклав французькою. Той повторив «О’кей» і побіг на кухню. Тоді повернувся і показав меню «Доктору Живаго».
— Не може бути, — мовив українською П’єр і показав меню Роксані. — Сьогодні вони не можуть задовольнити вашого прохання, пані Роксано. У них велика неприємність.
— Що трапилося? — поцікавилася Роксана.
— Крокодил зірвався з гачка.
Усі розсміялись. Кельнер задоволено — теж. Роксана зрозуміла — це був жарт французької кав’ярні «У Луї» на березі Сени.
Нічний Париж заворожував своєю романтикою гостей з України. Вайлуватий вітерець, торкнувшись поверхні Сени, усіяної яскравим неоновим відблиском, підлітав до них, обгортав своєю прохолодою, цілував у щоки, губи, очі, чоло і метушливо відлітав у місто, яке не спало, сміялось, кохалося, освітлюючи йому дорогу, і обігрівало, беручи і його, вітер, у свої теплі паризькі обійми.
— Чи ви й раніше належали до багатих людей? — цікавився П’єр Пастернак у Мироновича. — Скажімо, за Радянського Союзу?
— Ні, я не належав до багатих. Я не мав можливості навіть купити собі старого «Запорожця», — згадав Миронович свої далекосхідні мандри по Приморському краю, де він ловив івасі, крабів, креветок, мив золотий пісок у районі Магадана і валив ліс зі столітніх дерев у тайзі. — Але гроші у мене ніколи не переводилися. Я завжди міг знайти свою золоту жилу. Навіть у тоталітарній епосі.
— Ви не жили на саму зарплату? — здивовано перепитав «доктор Живаго».
— На саму зарплату жили тільки «козли», як тоді казали на радянських трудяг.
— Але за спекуляцію карали?
— Я не займався спекуляцією, але не пропускав жодного курортного сезону. Я харчувався або в ресторанах, як тепер, або — у високооплачуваних санаторіях. Хоча тоді карали за все. І за часті відвідини ресторанів, і регулярні відпочинки в санаторіях. До всіх придивлялись. Все фіксувалося. По всій великій імперії снували сексоти кадебе. Вони й фіксували, звідки в тебе престижний автомобіль, якщо ти такий мав, скільки разів ти відвідував той чи інший ресторан, той чи інший санаторій. Я ці заклади міняв, мов рукавички.
— У нас в Парижі кажуть, «як дам», — провів паралель Жан П’єр.
Миронович не звернув увагу на каламбур «Доктора Живаго».
Але при слові «дам» Роксана підняла голову і не задумуючись, випалила:
— Обов’язково. В номері...
— Нас карали навіть за те, — вів далі Миронович, — що ми були трохи заможніші, ніж інші. Існувало партійне правило: «Не пійманий також злодій». Ти мав довести, звідки в тебе авто, будинок і за які такі гроші ти так часто відвідуєш ресторан чи купуєш путівку до того чи іншого санаторію. Може, саме ти й обкрадаєш державу. Фіскали від фінансів строго контролювали витік бюджетних грошей і цікавилися, куди вони щезали, чому раптом збіднювався районний чи обласний бюджет, а відтак — і республіканський, в яких таємних кишенях осідали крадені грошики. На це кидалося все: фінансові органи, податкові, КРУ, КДБ, міліція. Мільйонери ходили в подертих фуфайках і їли з рукава паюсну ікру, яку діставали на чорних ринках. Там же вимінювали валюту і чекали кращих днів, аби виїхати за кордон, аби пожити хоч на старість літ, як тоді говорилося, «у своє задоволення».