— І як же вам вдавалося вижити у такому світі, мати при цьому багато грошей і не потрапити в густе мереживо фіскальних органів? Ваше здоров’я! — «Доктор Живаго» підняв фужер з французьким коньяком. Миронович поцокався. Роксана, поклавши свою гарну руку на плече Шарлю, кружляла тим часом у вечірньому вальсі Парижа.
Миронович випив і задумався: «Казати йому й це чи ні?». Але хвалькуватість взяла таки гору над його тверезістю та ще градусний плюс коньяка. І Миронович розв’язав язика:
— Я теж був позаштатним сексотом. Життя змусило. Та й органи. У мене не все гаразд з минулим. З батьком пов’язано. Служив у німців під час Другої світової. Потрібно було дітям розплачуватися за батьків, хоча Сталін і заявив, що діти за батьків не відповідають. Але при вступі до вищого навчального закладу тобі про це завжди нагадували. Або ти служиш і доносиш, або... вищої освіти тобі не бачити. На це йшла, певний, переважна більшість молоді. Мабуть, саме через це у ті роки народився вислів: «Де збираються троє, там — два сексоти».
Власник кав’ярні притлумив світло — це був натяк, що й в нічному Парижі треба честь знати. Принаймні, саме так пояснив цей жест П’єр Жан.
— Але все-таки я б хотів дослухати вашу розповідь з часів сталінської епохи, мосьє Миронович.
— Загалом це авантюрна історія. Може, вона й не прикрашає мене. Але я завжди належав до фантазерів і реалістів водночас. Мої авантюрні плани часом стояли в одному ряду з криміналом, та я любив ризик. І тепер люблю, — Жан П’єр відчував, що цей монолог — епілог до виправдання, обілювання, а може, й очищення від минулого самого Мироновича.
— Не знаю як і де, в яких країнах, але я без перебільшення скажу, що українці — нація, яка постійно хоче вчитися. У нас і сьогодні — шалені конкурси до вищих навчальних закладів. По п’ять-сім чоловік на місце. В ті роки тільки медалісти-випускники середніх шкіл не складали вступних іспитів, але проходили так звані співбесіди. — Миронович раптом замовк, обернувся до пари, що кружляла в черговому танці, і, повертаючись до Жан П’єра, сказав: Не знаю, чи все ви розумієте з того, що я кажу?
— Мені це знайоме. Мої батьки про це часто розповідали.
— Так от, я вирішив на цій ситуації заробити...
— Розумію, брати хабарі.
— Не зовсім так, — заперечливо покрутив головою Миронович. — Але щось близьке до цього. Після випускних вечорів і вручення атестатів і медалей я ходив до міського відділу освіти як юнкор. Тобто — юний кореспондент... Я мав таке журналістське посвідчення. Деякі інформації подавав до молодіжних газет, описуючи студентські будні і свята. Та от, як кореспондент, я довідувався, скільки і які медалі отримала та чи інша школа, хто саме з випускників. Решта моєї авантюри — справа техніки і... нахабства. У школах я взнавав адреси медалістів і йшов прямо до них додому, і вже в батьків цікавився, хто й куди збирається вступати. Із ста чоловік, які уважно вислуховували мої пропозиції, мені показували на двері, повірте, максимум — двоє. Решта погоджувалася заплатити по дві тисячі радянських рублів за позитивні наслідки після співбесіди. Я безцеремонно забирав гроші, і кожній мамі чи татові залишав свою справжню адресу і номер телефону господарки квартири, в якої я наймав куточок. «У випадку провалу, що маловірогідно, я гроші повертаю, — запевняв усіх довірливих. — Ваш перший дзвінок і я — на вашому порозі». Це влаштовувало обидві сторони: як їх, так і мене. Я таким чином назбирував за кілька днів чималу купу грошей, за які міг запросто купити навіть автомашину «Волгу» — вважай радянський «Мерседес», але їх не всім продавали. Тільки високопоставленим партійним номенклатурникам. Під час вступних іспитів і власних канікул я у саду гойдався з ранку до вечора в гамаку, чекаючи, мов гравець у спортлото, на свій джекпот.
— І які наслідки? — не втримався Жан П’єр.
— Завжди майже стовідсоткові. Всього одна-дві сім’ї телефонували мені, що син чи донька не пройшли співбесіду. Провалилися. Я негайно брав таксі і мчав за адресою невдахи. Я чесно повертав їхніх дві тисячі і пропонував інший інститут, в якому я за половину цих грошей забивав для медаліста про всяк випадок місце. Ці два відсотки батьків, як правило, на мою пропозицію йшли, особливо батьки синів — адже їхнього випускника-медаліста через рік чекала доблесна радянська армія з її жахливою дідівщиною, а у вищих навчальних закладах існували військові кафедри. Словом, я влаштовував і решту медалістів-невдах у ті вузи за тисячу і, після вступу й вручення студентського квитка, мені батьки повертали назад «мою» тисячу, і тільки після цього я дозволяв собі влаштовувати оксамитовий сезон у Криму, на південних його берегах. Брав півпутівки — мовляв, на більше коштів у бідного студента не вистачає. Тоді з Ялти переїжджав до Гурзуфа, з Гурзуфа — до Алушти, з Алушти — до Євпаторії чи Феодосії. Там жив у Будинку відпочинку, або в якої-небудь бабусі за три карбованці на добу, а сотні витрачав у ресторанах і забігайлівках...