— І, звичайно, на дівчат?..
— Само собою, — Миронович глянув на Роксану, яка ще кружляла в танці з Шарлем, але не де Голлем, і самозадоволено посміхнувся П’єру Пастернаку.
— Ви дружили з Кримінальним кодексом?
— Саме тому я й став юристом.
— І ви жодного разу не потрапили до рук органів?..
— Одного року ледь не прогорів і не загримів до Сибіру. Мій метод перехопив якийсь чиновник з міськосвіти, але чогось він там не врахував і дуже швидко попався. Про це написала преса. Я боявся, що раптом згадають мене. Знаєте, на злодієві шапка горить. А тут якраз партія кинула заклик — молодь на розбудову Сибіру, і я, недовго думаючи, зголосився добровольцем і за комсомольською путівкою поїхав у тайгу валити ліс...
— За це й вип’ємо, — запропонував «Доктор Живаго».
— За що саме? — підійшла, витираючи піт із розчервонілого чола, Роксана. — Ми хочемо також випити. Чи не так, Шарль? — звернулася вона до свого партнера по танцях.
Шарль на знак згоди ствердно закивав головою. Власник кав’ярні вже вимикав світло. Нікому не хотілося розбігатися по домівках. Власне, парижанам по домівках, а гостям — у готель.
Нічний Париж зачаровував своєю неперевершеністю, аурою міста закоханих і дивовижним романтизмом. І при цьому всьому Миронович сказав:
— Париж має більше слави, а Київ — краси.
Ніхто йому не заперечив, і всі дружно налаштувалися ще й на нічну прогулянку по Парижу. Шарль, як істинний француз, пропонував просто пройтися по паризьких кабаре з їхньою витонченою вседозволеністю та ілюзією надмірних веселощів... Ніхто не відмовився. Може, саме тому, опинившись аж під ранок у люксовому номері готелю, Роксана впала каменем на подушку і мовила:
— Пробач, мій маленький. Сьогодні ти отримуєш від мене звільнення на кілька годин, — і заснула.
XXII
... В аеропорту Бориспіль «молодят» зустрічали два перших заступники Мироновича — довготелесий з пролисинами на видовженій голові трохи сутулий Оприско, опецькуватий рудий, аж червоний, Полівець та Едуард Шор з дебелою Адою. Адміністратор кімнат для віпперсон, який добре знав в обличчя Мироновича, вручивши квіти Роксані за дорученням Оприска, забрав молодят прямо з коридора-рукава літака, який з’єднував «Боїнг747» і блакитну кімнату для найвищих достойників держави. У блакитній кімнаті стояв легенько сервірований стіл — бутерброди з чорною і червоною ікрою, тонко нарізаний лимон у традиційному липовому меду за власним рецептом Роксани, дрібно наколоті на пластмасових мініатюрних шпагах і рапірах квадратики ананаса, дині, кавуна, сливи й сиру. Окремо на тарілочках лежали кількох видів оливки, а у фруктових вазах — виноград, яблука, груші, банани. Симпатична білявка Оксана, ім’я якої можна було прочитати на високих грудях під білою кофтинкою, де висів її бейджик, працівниця чи господарка блакитної кімнати піднесла прибулим шампанське у прозорих фужерах на високих кришталевих ніжках і залишила їх на самоті.
За щасливе приземлення, Вітольде Володимировичу! — на правах старшого за рангом серед зустрічаючих підійшов до Мироновича Оприско і почергово поцокався з усіма, починаючи з Роксани. Коли служниця поцікавилася вдруге, кому каву, кому чай — зелений, чорний, фруктовий, Ада взяла під руку Мироновича і відвела убік.
— Я приїхала, щоб на свої очі побачити, хто мене вдруге замінив? — нахилилась вона до вуха Вітольда.
— А хіба ти її ніколи не бачила по телевізору? — непідробно здивувався Вітольд.
— Євреї українського телебачення в Україні не дивляться, — відпарирувала йому Ада.
— А єврейки? — посміхнувся Вітольд.
— Тільки ті, які вийшли за українців заміж.
— Натяк зрозумів, — мовив Миронович. — І як вона тобі?
— Нічого. Смак маєш. Гарненька... Майже як я в молодості.
— Що значить «майже»? — перепитав Вітольд і пригубив шампанське.
— У мене фігурка тендітніша...
Вітольд зробив крок назад і критично зміряв з голови до ніг Аду. Перед ним стояла квадратна жінка, на тоненьких ніжках з напрочуд гарним лицем типу «Ані Лорак-молодша», і Вітольду здавалося, якби її підвісити горизонтально і на мить сховати ноги, ніхто не розібрав би — де висота, а де ширина цієї жінки. Тому він коротко сказав: