— Була!
— Що «була»? — перепитала Ада.
— Фігура трохи тонша була. Двадцять років тому в Ади Зільберман, — уточнив Вітольд.
— Але ти згадай, коли ми вибігали з аудиторій. Хіба не ти казав: «Адо, у твій бік увесь чоловічий факультет повертає голову»?
— Що було, то було, — погодився Вітольд і відійшов від Ади Зільберман-Шор.
Йому не хотілося далі вдаватися в спогади. Адже тут, окрім них двох, ніхто не знав, що між молодим юрфаківцем Мироновичем і майбутнім старшим економістом Адою Зільберман на третьому курсі розпочався досить-таки бурхливий роман. Едуард Шор того року з якихось причин узяв академвідпустку і його кохання потрапило до рук Мироновича.
У Вітольда були досить-таки серйозні наміри одружитися на Аді, на яку, до слова сказати, він ніколи не звертав уваги, поки цю увагу не спрямував йому сам Ед.
— Ти поглянь, яка красуня Ада! Яка у неї грація! Талія! Оси заздрять, — вихваляв він. — Коли вона йде з першої зміни, друга зміна зупиняється, повертає голови і дивиться їй услід. А коли йде друга зміна, то перша зупиняється і також дивиться вслід Аді.
Вітольд саме тоді й придивився до неї, хоч до цього ніколи не звертав уваги. Ада й справді належала до писаних красунь. Це був типовий єврейсько-український тип подолянки, серед яких інколи було важко розрізнити за зовнішністю, де євреї, а де українці. Це, очевидно, були наслідки довгого історично-спільного життя представників цих двох народів на подільських землях, або — наслідки взаємо-асиміляції. Молода Ада Зільберман йому й справді нагадувала нинішню українську співачку Ані Лорак. Може, саме тому, Мироновичу серед усіх молодих артисток найбільше до смаку саме Ані Лорак — копія третьокурсниці економічного факультету Ади Зільберман. Незважаючи на дружбу з Едом, Вітольд поклав собі скористатися академвідпусткою Шора і одружитися з Адою. Того року вона й завагітніла, але Миронович категорично виступив проти дитини під час навчання. Ада, яка в нього закохалася не на жарт, послухалась. Вітольд її посадив у таксі і вони помчали кудись на Поділ, здається, на вулицю Хорива, де жила знайома акушерка. Там пізнього вечора таємно й зробили Аді аборт за 40 радянських карбованців.
Заплативши акушерці гонорар, Миронович запевнив Аду, що він з нею одружиться. Потім її відправили, як відправляли усіх студентів, у колгосп на збирання картоплі, помідорів, огірків, десь-таки в ту ж Вінницьку область. Ближче до дому Ади. Миронович через тиждень, другий відчув, що тижні йому здаються роками і він без Ади не може жити. Як не може з нею й одружитися, не запитавши дозволу матері.
Миронович, не відправляючи листа, поїхав на рідне Полісся. Мати не заперечувала в принципі проти одруження сина, але її спочатку стурбувало одне: Ада не киянка і він, Вітольд, не зможе залишитися в столиці, не маючи столичної прописки.
— Вона гарна, — сказала мати. — Але невже в Києві немає гарних киянок, щоб брати заміж цю містечкову красуню? Як їх хоч звати?
— Ада! — відповів Вітольд і чомусь і сам насторожився.
— Вона що, єврейка? — тепер насторожилась і мати.
— Так. И прізвище Зільберман.
Мати деякий час мовчала. Дивилась кудись у вікно. Вітольд бачив, як на вершину сосни сів чорний ворон. Каркнув. Потім ще раз каркнув, витер об гілку сосни дзьоба, відштовхнувся від неї і полетів.
— Я тобі, сину, не збираюсь вибирати наречену, а собі — невістку. Але в нашому роду євреїв не було.
— А яка різниця? Ми всі інтернаціоналісти, — з комсомольським запалом обурився Вітольд.
— Це правда, — мовила спокійно сільська вчителька. — Інтернаціоналісти. Від цих інтернаціоналістів найбільше й постраждала наша сім’я, сину. У тридцять третьому році всіх моїх сестер і братів, а твоїх тіток і дядьків — виморили голодом кагановичі.
— Система сталінська виморила.
— А хто цю систему на нашу землю приніс? Євреї: леніни, крупські, свердлови, троцькі, каменєви, зінов’єви, тухачевські, кагановичі...
— Але, мамо...
— Дослухай, синку. У тридцять сьомому році комісар Зільберман розстріляв твого дідуся тільки за те, що він мав пасіку, добру хату і золоті руки на своїй землі. У сорок сьомому, рівно через десять років, згноїли у сибірських снігах твого батька. І теж тільки за те, що його люди села обрали старостою під час окупації. Він рятував українців і євреїв у наших поліських лісах, допомагав партизанам, чим міг. Яка йому за це дяка? Смерч чи енкаведе, як їх там, взяли його одразу, як тільки червоні війська увійшли в наше село, і без слідства засудили на двадцять п’ять років.