— Але ж там були не самі євреї.
— Так, там була і наша прислужницька сволота, жорстока кацапня. Але найбільше серед енкаведе було євреїв. Вони постворювали «Торгсини». Вони вибирали у нас усе, що їм ніколи не належало, аби якщо не згноїти нас, то перетворити у своїх рабів на нашій, не своїй землі...
Вітольд витяг з нагрудної кишені листа до Ади, в якому черговий раз їй освідчувався, а цього разу вже й просив руки, і розірвав навпіл, підвівся й викинув у грубку.
— Матимеш на підпал дров.
— Що це?
— Лист до Ади, — відповів він і вийшов на вулицю.
Краєм ока Вітольд помітив, як мати полізла в квадратне чорне черево грубки і витягла звідти білий розірваний навпіл аркуш. Він уявив, що вона його розіклала на своєму письмовому столі, де розкладала учнівські зошити, і тепер, не соромлячись, читає. Вітольд не повернувся до хати, хоча хотілося забігти і вирвати розірваний лист з рук матері-вчительки, яка собі дозволила таку безтактовність — читати чужі листи. Він сів під грушею і дивився на дерева, зелень, квіти, і все це йому здалося сьогодні не таким гарним, як завжди. На стовбури двох сосен, якраз напроти нього, сіли два грайливих дятли. Вони, судячи з усього, були ситі і молоді. Бо їх не цікавив харч. Вони навіть не довбали своїми міцними дзьобами сосон. Просто перелітали з одного місця стовбура на другий, перегукувалися по-своєму і знову сідали, незважаючи на близьку присутність посмутнілого Мироновича.
«Тепер цю таїну тільки він та Ада так і віднесуть з собою в могилу. Ед ніколи не дізнається, через кого у нього немає дітей», — міркував про себе Вітольд, милуючись чудовою автострадою між Борисполем і Києвом.
Вони виїхали на Петровську алею і вигулькнули одразу на Хрещатику. Вітольд згадав, як він зустрічав свого колегу по посаді з Об’єднаних Еміратів. Вони тоді також їхали з Бориспільського летовища Петровською алеєю і раптом з’явилися у центрі міста, на Хрещатику, перетнувши вулицю Грушевського.
— Що це за місто? — запитав гість.
— Уже Київ. Його центральна вулиця Хрещатик.
— О, місто-сад, — мовив араб. — Дуже гарно.
Тепер Вітольд дивився на новобудови, на цілі лисини на схилах Дніпра, які очищали для майданчиків під нові забудови для таких, як він, олігархів і високопоставлених державних чинуш, що, як народ каже, понакрадали грошей у часи розбудови молодої держави, ловлячи свою золоту рибку у каламутній воді беззаконня.
— Треба з цим кінчати! — намагаючись заглушити шум шин від бруківки, майже крикнув Миронович.
— З чим саме, Вітольде Володимировичу? — витягся в трубочку Оприско.
— З цією вирубкою лісу на схилах Дніпра.
— Цілком з вами згодний.
— І я підтримую. Давно слід дати по руках цим, так званим любителям природи, — озвався Полівець.
— Ми можемо зробити про це передачу, — не забираючи голови з плеча Мироновича, додала Роксана.
— Але тут є одне «але», — несміливо почав Оприско.
— Яке саме? — перепитав Миронович.
— Боюсь, що це все з дозволу... Ну, ви самі розумієте... Адже ці майданчики належать... гм... як вам делікатніше сказати?..
— Так і скажіть, — розізлився Миронович. — Кому? По прізвищах.
— Якщо дозволите?
— Уже дозволив...
— Вовку, Валяю, Супкісу, Базарову...
— Далі можете не говорити, — перебив його Миронович. — Що там у нас на порядку денному?
— Йде збір підписів кандидатів у президенти для реєстрації.
— Багато висунулося? — Миронович так питав, ніби був у Парижі не дві доби, а добрий з гаком місяць.
— На сьогоднішній день більш ніж десяток, — повідомив рудий Полівець.
— А буде більше двох, — додав Оприско.
— Потрібно уже складати список бійців нашого генштабу, — відкинувся на сидіння Миронович і впіймав себе на тому, що він уже розмовляє, вживаючи термінологію Роксани. «Отже, люблю, — сказав сам собі. — Хоч Ада внесла певний смуток своїм приїздом до Борисполя. Ще й ці неприємні спогади. А може, й добре, що тоді мати внесла корективи в його долю. А може, це сама доля внесла корективи устами матері. Тепер мав би не дружину — тумбу, — подумав він про Аду. — Це ж треба стільки накладати у себе?! Невже це чекає і Роксану? Не можу терпіти товстих жінок», — міркував він.
Знову згадалась Альбіна. Сухожильна вершниця. Завжди на коні і завжди в поту. І завжди піт мав запах молока молодої матері. Він згадав ще один свій роман. За асоціацією пахощів. Він був коротким, як короткою буває зустріч з повією. Вітольд уже й не пригадує, як звали ту дівчину — не повію. Здається, вона була заміжня. Так, заміжня. Тая. А може, й не Тая — Таїса. Забув, але при згадці про неї ніби відчуває запах її різкого поту. Наче запах вологої сириці у кінській стайні. Цього було досить, щоб зустріч стала першою і останньою.