XXIII
Після повернення з Парижа Вітольд зрозумів, чому до одруження з нареченою бажано не спати. Діди і прадіди належали до мудріших людей, ніж сучасники з їхнім цинічним кредо: «Яка різниця? Якщо по-справжньому кохаєш, то кохатимеш і до, і після». «Ні, — мовив сам до себе Вітольд. — Далеко не так. Можливо, це правильно у тому випадку, коли до цього не знав жодної жінки. Можливо, це тоді, коли в тебе немає з ким порівнювати. І неправда, що всі дівчата чи жінки в темноті — однакові. Неправда. Як і те, що все залежить не від скрипки, а від скрипаля чи його смичка. У тебе є все — і скрипка, і смичок, і ти, здається, досвідчений скрипаль, але... скрипка не та. Не Страдіварі. Навіть якщо ти її налаштовуєш на свій стиль, лад, мелодію... Не той звук. Ні, не потрібно було перенасичуватися Роксаною. Це — як перенасичення твоєю улюбленою стравою. Щодня печеня з горішками і чорносливом. А чому не спочатку тільки з чорносливом, а потім уже й з горішками? А тоді — і з горішками, і з чорносливом, а потім — і з картоплею. Але не пюре, а, скажімо, по-селянському. Грубо. Або інтелігентно — з картоплею-фрі, у фритюрниці. Якась дурня!» — закінчив він свої розмірковування і перемкнув мозок і уяву на інший лад і тему.
Його огорнула ностальгія. Чи буває ностальгія за жінкою, а чи тільки за батьківщиною? Тобі нічого раптом не хочеться — ні їсти, ні спати і ти не знаходиш собі місця. Тебе щось непокоїть, але ти не знаєш, що саме. І раптом ти все робиш механічно, під веселі слова Роксани. И жартівливу розповідь про одинокого бійця, який сам захоплює її позицію, чи то потрапляє до неї в солодкий полон... В солодкий полон, як вона каже, протилежного боку. Але той, «протилежний бік», не ворог йому, а друг, союзник і він отримує від його полону таку ж радість, як і полонений. Радість і задоволення від того солодкого полону, але тільки на кілька хвилин, а потім знову настає розчарування. З його, Вітольдового, боку, і ти тоді сам себе запитуєш: задля чого було розпочинати ту атаку, коли ти нічого не пізнав нового, раніше незвіданого? Нарешті Миронович збагнув, за ким він нудьгує! За Альбіною. Цією худорлявою жінкою-вершницею, яка йшла в атаку, за тими ж цитатами Роксани, так, ніби йшла в останній бій й ішла на смерть, не боячись її. Вона кричала, плакала, кусалася і раптом після кількох хвилин такої запеклої боротьби падала, мов підкошена чи то кулею, чи то багнетом, і ніби дивилась на тебе і казала: «Не поспішай. Дай-но я тільки гляну ще на це голубе небо, цей чарівний світ і тоді, якщо можеш, добий мене. Добий, добий». І він добивав. Вона плакала, кричала чи то від болю, чи то від екстазу смерті і вже тоді падала і замовкала. Вона ніколи не пахла сирицею. Пахла дитячою молочною сумішшю з дитячої кухні, де готували для малюків щось завжди смачне і приємне. Як на запах, так і на смак.
— Я, мабуть, її завжди згадуватиму, хоч вона мені стільки залила сала за шкіру. Разом зі своїм покійним татусем. Академіком. Київським міщанином. «Селюк, провінціал, унтерменш», — цитував він академіка Ераста Ластовецького.
— Я тобі приніс її запис, — мовив Шор. — Ти знаєш — інтригуюче. Я коли послухав, повір, Аду затягнув у ліжко. Такого зі мною давно не траплялося. Вона мене навіть двічі назвала Шароном. Хоч ти знаєш, що я Шор. Мабуть, той Шарон таки добрий джигун, коли Ада його й заочно згадує. Я їй дав кілька ляпасів. Вона не образилася. Тільки запитала: «За що, Еде? Я ж намагалася». — «За Шарона — перший раз». — «А другий?» — поцікавилась. Я відповів: «Теж за Шарона». — «А третій?» — «За нього самого». Тоді вона сказала: «Ти хоч ударив мене разок за самого себе? У тебе вже виходить, Шоре». Я їй нагадав анекдот про старого гуцула, що одружився з молодою гуцулкою. Він сказав, виходить, хлопці, добре, заходить погано. Вона ще більше сміялася і я таки дав її ляпаса. Вже за самого себе.
— Гаразд, дай послухати.
— А ти мені зателефонуй, — запропонував Ед. — І почуєш. Я цю мелодію заклав у мобільник...
— Вітольд набрав номер телефона Шора. Насторожився. З мобільника вирвалися спочатку якісь хрипкі дивні звуки. Йому здавалося — він не пригадує таких звуків. Мабуть, запис має інший відтінок звуків від оригіналу. А потім цей зойк. Ці чайчині плачі серед ночі і цей збуджуючий вереск відчаю чи болю, чи страждання, і все це — начебто на березі моря. Ні, не моря — океану.