— Впізнаєш? — якось байдуже, швидше цинічно запитав Шор і ніби цією байдужістю образив його.
— Ти не міг би це якось по-іншому запитати?
— Як? — здивувався Шор.
— Не знаю, але не так, як ти запитав. Просто і прозаїчно.
— Я не поет, Тольде... Я звичайний цинік... Професійний юрист, який, окрім грошей, не бачить нічого і навіть не чує, чи ті гроші пахнуть, чи ні... Ти ще й досі закоханий у неї?
— Не знаю, але коли я уявляю, що ці зойки десь вилітають за містом, на природі, поміж столітніх сосен, в зелених густих кущах, де не ходять люди, в автомобілі чи наметі і від того зойку замовкають раптом дятли, сороки, солов’ї, мені стає раптом сумно і... боляче... Наче тебе обкрадено...
— Забудь. Ти тепер маєш таку красуню.
— Я знаю. Але вона мені ні разу ще не сказала кричучи, що «я коли-небудь помру від кохання до тебе, Таліку. Помру і це буде найкраща смерть, про яку я мріяла...»
— Ти егоїст, Тольде. Страшенний і невиправний егоїст. Вона тішила твоє самолюбство. Скажи це Роксані. Хай вона прокричить. У перспективі. Вона здібна учениця, Тольде...
— Ти, Шор, хоч єврей, а дурний. Ніколи не бачив такого дурного єврея, як ти...
Шор у відповідь тільки сміявся і на його носі підстрибували від того сміху великі квадратні окуляри.
— Дурний ти, Шоре. Коли ти цього ніколи не відчував, тобі цього ніколи й не зрозуміти... А штучно... Штучно змусити Роксану робити, це зневажати себе. Фальш є фальш. Невже ти не розумієш, чому оригінали коштують у тисячу разів більше, ніж репродукції? На перший погляд, все те саме, але не те. Тебе ніколи не покидатиме думка, що все це робиться не від душі, а задля твоєї втіхи, твоєї пихи, твого егоїстичного, як ти кажеш, самолюбства, твого завоювання. Врешті-решт, твоєї посади...
— Тут я тобі не помічник, Тольде. Я до психології не маю ані найменшого стосунку. Психологія — це не гроші, не дивіденди, не відсотки від акцій, і не депозит у банку, і це мені задоволення не приносить.
— Гаразд, — змирився Вітольд з реальністю. — Поважні люди, а говоримо дурниці. І займаємося дурницями. Сховай свій мобільник і нікому більше не давай його прослуховувати...
— А чи не простіше стерти мелодію Альбіни і записати справжню фугу Баха чи симфонію Бетховена? — не вгавав, сміючись, Шор.
— Роби, що знаєш. І забудь про нашу розмову. Знаєш, друже, — так він, здається, ніколи не звертався до Еда. — Буває, на мене щось находить. Я останнім часом сам не свій. Чому? Не знаю. Свідомість на підтексті працює, або, точніше сказати, — текст працює на півсвідомості. Щось я роблю не те, а що саме — убий, не скажу.
— Все перемелеться, друже, — Шор вирішив у зверненні і собі наслідувати Мироновича. — Твоє одруження з Роксаною стало реальним фактом, який, вважай, вже відбувся.
— Ця жінка ловила мене, — мовив Миронович.
— Облиш, Тольде. Ти сам, мов божевільний, бігав за нею. Чи не ти підказував, аби вона в тебе взяла інтерв’ю, зробила телепередачу «Аудієнція»? Чи не ти підсовував їй свої візитки і казав: «Якщо вам, Роксано, що-небудь треба... я до ваших послуг... Якщо я вам можу чимось допомогти, телефонуйте. Ось мій прямий телефон. Поза секретаркою»? Чи не твої слова, Тольде? Я ж це добре пам’ятаю... У мене повна і точна інформація...
— Мабуть, це було дике захоплення зовнішністю.
— А чим тебе її монологи не влаштовують? Весела, життєрадісна, компанійська. Компанія від неї втрачає голову. Тобі всі заздрять, Тольде.
— Ти так вважаєш?
— Я знаю. Про твоє кохання говорить вся Україна. Відступати вже нікуди. Позаду смерш, як би сказала Роксана. Та й Папі це може не сподобатися.
— Вона мене взяла голими руками.
— Ти неточно висловлюєшся, — знову розсміявся Шор. — Пробач за каламбур. Жартую на правах давнього друга. Не голими руками, Тольде, а — голими ногами. — І він знову задоволено розреготався від свого щойно придуманого, досить таки вдалого дотепу.
— Якщо вже бути точним, то вона тоді була в чорних панчохах. Ти знаєш, я голих ніг не люблю. Особливо, якщо вони бліді. Ранньовесняні...
Папа таки дотримав слова і надав у розпорядження Мироновича і Роксани свою президентську віллу. До палацу одружень приїхали в оточенні охорони. Нашвидкуруч розписалися, пройшовши процедуру відповідно до ритуалу, і персональним літаком відбули до Криму, прихопивши з собою старого митрополита з кількома священниками. Митрополит вінчав їх у храмі Московського патріархату. Там, у Криму.
Роксана не належала до глибоко віруючих. Та й ніколи не відвідувала жодної із православних церков як київського, так і Московського патріархатів. До щасливих винятків належали дні, коли вона по службі кого-небудь підміняла і подавала у телеефір свої репортажі, які не вирізнялися ні знанням справи, ні щирістю. Але в післяатеїстичну епоху, у дні нової незалежності України на більшість громадян-атеїстів напала така собі своєрідна сверблячка — відвідувати церкву. «Нові українці», або як їх ще називали під соборами — «нові віруючі», вкладаючи в ці слова певний іронічний відтінок, час від часу відвідували богослужіння, спонсорували богоугодні заклади і дуже демонстративно й активно хрестилися. Особливо перед телекамерами, і особливо цим хворіли так звані олігархи — особи, в яких за душею не було нічого святого, окрім накрадених грошей. «Нові українці-віруючі» на себе регулярно клали хрест, уклінно молилися Богу і за крадені у народу гроші для народу ж будували обов’язково церкви, глибоко переконуючи самі себе, що Бог це помітить і простить їм усі попередні гріхи.