— У мене дрібних також немає, — розвів руками святково вбраний у чорне і біле Миронович.
— Нічого. Після повернення з відпустки віддасте. Дякую, — чомусь сказала вона, хоча це мав сказати Миронович. Роксані хотілося крикнути: «Що ти робиш, Вітольде? Адже ти мультимільйонер. Які сорок дві копійки? Хіба не міг з цих грошей просто половину віддати цій нещасній худій жінці з тоненькими жилавими ногами, наскрізь усіяними варикозними венами?» Миронович сховав гроші і якось тупо посміхнувся Роксані.
Вона після Парижа назавжди запам’ятала, що Миронович не терпів заперечень і критики так само на свою адресу, тому тихо й мовила, звалюючи все на бухгалтершу чи касирку секретаріату:
— Вона нам усе зіпсувала. А я так хотіла, поки там усі п’ють, з тобою сховатися у райських кущах і согрішити в раю, як це зробили колись Адам і Єва після благословення Божого. Тоді грішитимем у морі. Назло богу Нептуну. Чи не так, мій любий? Мій Христофор Колумб?..
— Ще чого? Не зрозумів, — здивувався Миронович.
— Любий, Колумб відкрив Америку, а ти — мене.
— До Колумба Америку відкривав Америго Віспуччі, — підкреслив з неприхованим підтекстом Миронович.
— Не будь таким єхидою, любий, — припала до його плеча Роксана. — Я знаю тільки Колумба і не хочу ніколи і ніде згадувати про Америго Віспуччі. Я живу і житиму тільки з Колумбом. А зараз мені вже хочеться бачити нашого капітана Полла Вільямса.
— Президентового капітана, — знову поправив її Вітольд.
— Ти маєш рацію, любий. Але нашого тільки на час медового місяця.
— Ти все хочеш, аби твоє було зверху? — Вітольда залишило почуття гумору, а може, воно в ньому ніколи й не ночувало.
— Ні, любий, — все так само лагідно, припадаючи до його плеча, посміхалася Роксана. — Як ти захочеш, так і буде. Я можу бути і зверху, і знизу, тільки один помах твоїх вій, і я твоя рабиня, — перевела вона розмову в іншу площину.
Вітольду сподобалася така покірність і він подумав, що чим частіше вона так говоритиме, тим швидше він забуде Альбіну. Або, як тепер він називав її — «Третю симфонію Бетховена». Він не знав, чи є така симфонія у Бетховена, але чув, що в того в музиці є щось пов’язане з цифрами.
Полл Вільямс, одягнений у світлі джинсові шорти і такого ж кольору шерстяну безрукавку, босоніж завантажував великі холодильні установки бляшанками з пивом, мінеральною і солодкою водою. Два помічники, видно, з охорони президента, і одна кельнерша чи буфетниця подавали капітану з ресторанного візочка засмаглі темнобрунатні пироги, білу і червону тонко нарізану королівську рибу, такого ж кольору — балики, рулети з м’яса, французький хліб з курагою, родзинками, горішками і ще якимись пахучими тропічними приправами. Окремо йшли фрукти, овочі, соки, червоне вино, коньяки, шампанське, кетчупи і море тарілочок, склянок одноразового використання.
— А це для чого? — поцікавився у Вільямса Миронович.
— Той у відповідь тільки знизав плечима. Мовляв, моє діло маленьке. Я не кок, я капітан. Моя справа — капітанський місток і штурвал.
— А хіба у нас, на яхті, немає кришталевих бокалів, келихів, чарочок?
— Є, — відповів Полл найкоротшим словом, що він запам’ятав з української, хоча сам окрім рідної англійської, розмовляв більш менш пристойно російською, оскільки російською розмовляло переважно і все оточення українського президента.
— Я хочу побувати на яхті, — якось по-дитячому промовила Роксана. — Я ніколи не плавала на яхті.
Капітан Вільямс зрозумів бажання Роксани, натис на якусь блискучу кнопку на кормі яхти і майже до її чарівних ніг виповз дерев’яний трап з ледь помітними сходинками. Босоногий Полл швиденько пробіг по ньому, тягнучи за собою товсту вірьовку чорного, як вуж, кольору і прив’язав її до стойки над дерев’яним трапом. Роксана зрозуміла — це був своєрідний мотузяний поручень. Вона правою рукою взялася за нього і, підтримана ззаду Вільямсом, легенько почала, ойкаючи при кожному кроці і кокетуючи, підніматися на корму. Коли опинилася на білому блискучому судні, щаслива і життєрадісна буквально впала на один із двох білих поручнів столика і простягла руки до Вітольда. Він, не поспішаючи, піднявся і опустився в одне з крісел, обличчям до головної каюти. Полуденно-ледачкуватий, зморений від денної спеки і трохи солоний вітерець, добре настояний на чорноморських водоростях, обволік Роксанину паризьку весільну сукню «від кутюр — високої моди», ніби на зуб випробовуючи її якість, а заодно й вартість, задовольнившись, полетів у бік Туреччини, мов збирався повідомити відпочиваючих у районі Анталії, що до них, за його даними, припливе весільна закохана парочка на президентській яхті класу «Принцес» — «Королева Анна».