— Тепер я хочу до каюти, — Роксана простягла свою гарну з надзвичайними довгими і круглими пальчиками руку Вітольду через стіл і потягла його в кают-компанію. Великі вікна з обох боків салону давали можливість бачити море обабіч яхти, яка ось-ось мала вилетіти на поверхні синіх аж темних вод чомусь Чорного моря, залишаючи за собою сріблястий слід, податися у бік ще мало знайомої, хоч і такої близької Європи.
Маршрут медового місяця було розписано заздалегідь і — детально. Розписували його удвох з Роксаною. Інколи телефонували голові комітету з туризму з дивним прізвищем Вибух, якого позаочі чиновники між собою називали «нетонучим поплавком широкого профілю». Пан Вибух готовий був, здавалося, виповзти з телефонної трубки у самісіньку вітальню, аби тільки догодити пану Мироновичу, як він постійно і прислужливо звертався до Вітольда:
— Раджу Мальорку, пане Мироновичу. Фірма «Україна і світ» радить Єгипет, пане Мироновичу. На думку фірми «Гамалія» найкраще — «Дубровнік», пане Мироновичу...
Мироновича дратувало таке підкреслено солодкувате звертання, і він холодно дякував і знову роздивлявся географічну мапу, торкаючись близько волосся Роксани.
Коли маршрут остаточно було розписано, Миронович зв’язався по урядовому зв’язку з українськими повпредами. Посли додатково мали отримати ще й по дипломатичній пошті інформацію про конкретні пункти зупинки і час прибуття в той чи інший порт «Королеви Анни». Українські представники, чи як їх ще називали між собою чиновники — повпреди, мали честь зустрічати «молодят» в портах тих країн, де вони репрезентували державу і показувати все найкраще з того, чим могли похвалитися ті чи інші міста і порти.
— Господи, яка я щаслива, Вітольде! Яка я щаслива! — повторювала раз за разом Роксана, легенько погойдуючись на палубі яхти. — Я цілими днями і ночами дякую Господу Богу й своїй передачі «Аудієнція», що вони дали можливість нам познайомитися.
Він дивився на безмежно щасливу красуню, що тепер повністю належала йому, і сам собі казав: «А вона таки мене перехитрила. Я спочатку домагався її, хотів її. Здається, і в думці не мав з нею одружуватися. Як же воно вийшло так, що я опинився в її полоні? Здається, і незчувся, коли раптом, несподівано, у такому шаленому темпі я, одружений чоловік, потрапив удруге під вінець, тільки тому, що цього захотіла вона».
— Мій Колумб мріє? — вона пригорнулася до нього і вже звично стисла його тіло рукою. Він не заперечував. Він любив цей розв’язний, легковажний жест. Йому це подобалося. Він сам собі в цьому зізнавався і хотів, щоб вона частіше повторювала ті рухи. Чому саме, він і сам не знав. Але це йому й справді подобалося, і чи не найбільше з усього того, що робила вона перед тим. Може, подобалося тому, що саме так колись, ще в студентські роки, його так ніжно і несподівано схопила студентка з юрфаку Щедрота і щось йому сказала. Він уже не пригадує, що саме. Але пригадує, що щось дуже і дуже приємне. Цього він хотів завжди і всюди, і від усіх жінок, з якими мав справу. Але цього ніколи не робила Альбіна. Він їй якось навіть натякнув. Всього лише раз, і вона, як він тоді висловився, «відбрила» його бажання назавжди. Одним, здається, словом. Ні — кількома словами і одним коротким вигуком: «Фу! Як це вульгарно!»
Зате в ліжку Альбіна не думала ні про вульгарність, ні про етику, ні про мораль і все те, що в ті хвилини виробляла на ньому вона, не вважала ані вульгарним, ані неетичним, ані аморальним, чи ще чимось аналогічним з праць етики і психології доктора наук. Тепер це саме вона, мабуть, виробляє з законсервованим ще радянською владою резервним резидентом у Західній Німеччині — Козликом, який тоді тихо сидів, мов миша, під амвоном десь у Франкфурті-на-Майні або, може, й в самому Бонні, а може, й в Баден-Бадені. Там найкраще збирати інформацію з представників усіх частин світу. Адже там постійний, різноманітний і високопоставлений контингент відпочиваючих.
— Вітольде, — почув він голос і відчув той самий жест, який приємно повторився. — Ти зовсім не чуєш своєї коханої. Про що ти думаєш у таку щасливу мить у нашому житті?
— Про нашу подорож... По життю, яке так щасливо починається...
— О, мій Колумбе... Я, певне, стану твоїм Магелланом, і крутитимусь весь час навколо тебе, як він — навколо материка у кругосвітній подорожі... А ще я хочу до Єгипту. До піраміди Тутанхамона. Як там наш маленький Хеопс? Ми ще зовсім маленькі, — вона повторила вже звичний для неї, і для нього також, жест. Він не образився цього разу навіть на слово «маленький». — Але нічого, — заспокоїла вона його словами у супроводі рухів. — Ми скоро виростемо. Ми ростемо не по годинах, а по секундах. Ми станемо великим Хеопсом і дивитимемося, як ритмічно йдуть каравани в пустелі у свою безкінечну вічність.