— Я зараз не зможу встати, — поскаржився він.
— А навіщо вставати? Подай команду з місця... Як там — віддать швартові, — і прямо на Лісабон через Босфор, Дарданелли. Що там ще у нас на перешкоді — Гібралтар?
— Я так не можу. Папа з Мамою можуть образитись.
— Скажеш, у нас капітан англієць і ми по-англійському, не попрощавшись, вийшли в море. Подивись-но, візок ресторанний вже відкотився. Напої і харчі завезено. Холодильники завантажені й увімкнені. Залишилося тільки розігріти двигун і ще трішки тебе, любий, і можна зриватися з якоря... Полле, — гукнула вона прямо з кают-компанії, помітивши його на кормі. — Навіщо вам цей чорний шланг?
— Я закачую прісну воду у болт, — він яхту назвав незвичним для Роксани словом «болт».
— У нас слово «болт» означає дещо інше, — вона знову стисла тіло Вітольда рукою. — Чи не так, любий? Тобі це слово подобається?
— Я не знаю, — покрився червоними плямами Миронович.
— А мені подобається. Особливо тоді, — вона заглянула в його сіро-зеленкуваті очі, — коли це слово відповідає змісту. А воно вже відповідає...
XXIV
Відпливали вони у подорож наступного ранку. Перед відплиттям Папа захотів поговорити з Мироновичем «на серйозні», як він висловився, теми.
— На носі, Вітольде Володимировичу, президентські вибори. Нам до них треба підготуватися дуже серйозно. Я говорив з президентом Росії, він сказав: «Спати ніяк не можна. Свята скінчилися. Слід серйозно братися за роботу. Отож, твоя поїздка...»
— Я можу відмінити, — поспішив задовольнити бажання Папи Миронович.
— Ні, ні. Я Роксані пообіцяв... Без медового місяця ніяк не можна...
— Ну, це вже не зовсім медовий місяць, — самокритично мовив Миронович, щоб догодити шефу. — Все-таки друге одруження...
— Я розумію. Але порядок є порядок. Можна сказати — традиція, і її слід дотримуватися. Якщо складуться обставини... Ти мене розумієш?...
— Так, — швидко кивнув головою Миронович. — Я розверну яхту на сто вісімдесят градусів і повернуся...
— Дякую. Саме це я й хотів тобі запропонувати. У разі чого...
— Я все зрозумів...
— Тоді щасливої дороги!.. Якщо буде потреба, хто-небудь з послів тобі про все повідомить. А так — ні про що не думай. Відключись на кілька днів. Милуйся Європою, яка так і не хоче нас бачити в своїх обіймах...
— Кому потрібна така велика держава в Європі, як ми...
— Бояться вони нас. Бояться. Коли зведеться цей колос на ноги...
— Так, — погодився Миронович і про себе подумав: «Якщо не розкрадуть остаточно і не доведуть до ручки державу, можемо задушити й справді багатьох».
Вітольда все одно не полишала нудьга, яка, здавалося, межує з депресією. Чому? Від чого? Він відповіді не знаходив. Все стало раптом чомусь немиле, незатишне, непередбачуване. Він уже перебував у тому віці, коли горіння молодого Вертера йде на спад. Він розумів, що все це скороминуче, як кількахвилинна насолода з жінкою. Всі ці тимчасові захоплення, надмірна розкіш, бездумні ходіння за різними витребеньками в сучасних супермаркетах, у крамницях товарів для віпперсон тепер йому ввижались порожньою тратою часу і енергії. А до цього, ще, здається, вчора, його душу провідував сам посланець Господа Бога. Це він спустився на землю і, взявши Мироновича за руку, шепотів:
«Ти, Мироновичу, маєш йти іншою життєвою дорогою. Тебе чекає інша доля. Не міщанська, наповнена антикваріатом різних епох, дорогими картинами художників Відродження чи атрибутикою від устаткування тортур Римської інквізиції, яку ти придбав з молотка невідомо для чого. Тобі приготована не бачена досі навіть у сні кар’єра. І ти маєш йти далі цією ж дорогою, відкинувши на її узбіччя весь міщанський мотлох і непотріб, разом з пилюкою віків. Це високе крісло, яке маячить перед тобою, має відкрити нечувану радість і насолоду, море задоволення лише від однієї думки, що ти увійдеш в історію разом з іншими історичними постатями, увічнивши своє ім’я пам’ятниками і самим іменем твоїм у назві майданів, вулиць, шкіл, вищих навчальних закладів, престижних премій і нагород твого ж імені».
Весільна мандрівка по південній частині Європи, звичайно, приваблювала Мироновича. Нові місця, нові враження, повноцінна насолода життям з вродливою дружиною, яка так палко кохала його, але все ж Мироновича не полишало неприємне відчуття, що й це даремне гаяння дорогоцінного часу. Тоді, коли вирішується доля країни і доля багатьох таких, як він.