Або пан, або пропав. Третього не дано...
Може, саме тому йому вже хотілося додому. Не до Парижа, не до Лісабона, не до Венеції чи до Олександрії, а тільки до Києва. До його тепер рідного, вічно молодого і вічно прадавнього Києва на березі Дніпра.
Миронович любив Київ. Любив його парки, сквери, схили Дніпра, зелене Співоче поле, неймовірну красу Ботанічного саду на кручах перед Видубицьким озером... і, звичайно, нескінченні плавні Дніпра, Ольжин і Труханів острови. Вже на першому році навчання в Києві його не полишала думка за будь-яку ціну завоювати це місто. І він терпляче чекав того щасливого моменту, коли йому, сільському хлопцеві, нарешті вдасться стати повноцінним киянином. А це в радянські часи було так нелегко. Без прописки, як нині без ідентифікаційного коду, ти не міг і кроку ступити. Знайти роботу, одержувати зарплатню.
Старшокурсники багатьох факультетів вирішували все це дуже просто — на останньому курсі одружувалися з киянками. І не просто з киянками, а з впливовими киянками, у яких батьки працювали в партійних чи міліцейських органах, в службі безпеки або, принаймні, в торгівлі. Миронович чекав свого моменту. Він уже й намітив було досить солідну кандидатуру — донечку генерального прокурора, який тоді називався прокурором республіки. Але спритніший за нього старшокурсник перехопив її раніше. Згодом він вийшов на дочку постійного представника ООН, але й ця виявилася зарученою. Пригадує, допоміг Шор, який знав усе і про всіх.
«Є одна діваха. Киянка, — повідомив він запискою Мироновича. — Хоче вийти заміж і мати дитину».
«Це все, чого вона хоче?» — перепитав письмово Миронович під час лекції, яку читав прокурор республіки.
«Так. Одна-єдина умова», — Шор перекинув записку назад адресату.
«Вади є?»
«Також одна-єдина».
«Яка? — листувалися вони папірцями. — Пиши все одразу».
«Вона стара діва і непевна, чи може вже народжувати. Хоче спробувати. Бажаючих — "нуль"».
— Хай запросить на цю роль артиста. Якогось народного чи заслуженого. Ті люблять такі екстравагантні штучки, — порадив уже під час перерви Миронович Шорові.
— Все перепробували. Ти — її останній шанс. Думай, Мироновичу.
Заінтригований Вітольд того дня не міг дочекатися кінця занять.
— Що ти вигадуєш? — узяв Шора за лацкан картатого піджачка.
— Кандидатуру Ада знайшла. На її факультеті вчиться стара діва — тридцять два роки. Жодного разу не була замужем, абортів не робила, мастурбацією не займається.
— А ти звідки знаєш?
— Шор знає все. Медицина повідомила. Усе заросло. Непрохідні джунглі.
— Ну ти й цинік, Шор.
— Народжена в Києві, — Шор не звертав уваги на репліку Мироновича. — Має власний дім у районі Святошина, стареньку матір, яка постійно її питає, коли вона свою старість прикрасить онуками. Сподобається — можеш мати нащадка не одного, а кілька, а якщо пощастить, то бабуся отримає двійню. Ще раз кажу — думай, Мироновичу. Старшокурсники не сплять. Зовуть квітку зів’ялу Розою.
— Єврейка? — насторожився Миронович.
— А тобі хіба не все одно? Ти ж не антисеміт, коли в Аду закоханий і хочеш їй запропонувати руку і серце. Та тільки я тобі заважаю, — посміхнувся подружньому Шор. — Матимеш свою Зільберман і до чужих не залицятимешся.
Миронович зміряв Шора з голови до ніг: «Невже знає чи тільки здогадується?». Хоча сам знав — Шор знає все. «Хто володіє інформацією, той володіє усім», часто когось цитував Шор. Може, й сам себе.
— Її хоч здалеку можна побачити? — поцікавився Миронович.
— У Ботанічному саду.
— Я серйозно.
— А навіщо здалеку? Здалеку всі левади зелені. Ти можеш її навіть помацати, якщо візьмеш пляшку шампанського, коробку цукерок, і вона з тієї пляшки вип’є хоча б один бокал.
— А як практично? Я вже готовий.
— Ада бере цю благородну місію на себе. Я беру квитки, ти ведеш нас в кіно. Після видовища Роза запрошує нас до себе, на хліб. Простіше кажучи, на пікнік, — сміючись, каламбурив Шор. — Поки вона готує з мамою картоплю по-святошинському і смажить яєчню по-верховинському під твоє шампанське, ми безкоштовно слухаємо святошинських горлиць, вивчаємо колір пір’я сойок і, якщо пощастить, побачимо ще й білочок, що лущать соснові шишки на Третій просіці української столиці, — закінчив свій монолог Ед.