— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Миронович.
— Слухай ти, неантисеміте. Ти мене ображаєш. Перед тим, як встромити приятелеву голову в петлю, я маю спочатку свою голову туди засунути і перевірити, чи достатньо міцна мотузка. Я цю красуню бачив і, гадаю, аби вона років десять-дванадцять не перебирала женихами, як Ада трусиками, вона могла б давно вийти за лейтенанта піхотного полку і тепер називатися генеральшею. Але красуні себе часто переоцінюють і так само часто залишаються при бубнових інтересах. Тепер вона мріє про програму-мінімум, і якщо ти, Мироновичу, її не виконаєш, ти й сам можеш лишитися при тих же інтересах. Бо в неї вже з’явився дублер — колишній тренер київського «Динамо». Але вона не певна, що в його віці він може стати татом, коли він їй в дідусі годиться.
У неділю опівдні чудова трійка сіла у святошинський трамвай і помчала назустріч долі Вітольда Мироновича. Ада постійно заливалася з жартів і каламбурів Шора і говорила, що вона вийде за нього заміж тільки заради того, що в нього є почуття гумору і вона сподівається, що він ще й матиме колись гроші.
Довготелеса Роза чекала їх на вході до кінотеатру «Екран» і чомусь безпричинно посміхалася. На ній звисала коротка (не за віком, як здалося Мироновичу) темно-зелена спідничка, фіолетова кофточка і біляве волосся, заплетене позаду голови своєрідним перевеслом. Щось на зразок українських селянок. «Ім’я Роза, — подумав про себе Вітольд, — їй зовсім не пасувало. Швидше — Марія, Маруся, Христя, Галька».
За своєю статурою Роза нагадувала фотомодель сезону десятирічної давності. Мала рівні, хоч дещо худі ноги і ступні великого розміру. Скидалося враження, що вона по святошинській траві босоніж бігала більше, ніж треба, збивала ногами росу і ногам ніякі черевики не заважали рости до рівня чоловічих. Окрім усіх своїх чеснот і приємних рис колись досить-таки привабливого личка, Роза мала ще й один недолік, який дещо пасував до розміру її черевиків — це чоловічий голос. Щось середнє між баритоном і басом. Це чи не найбільше насторожило Мироновича.
Але після перегляду фільму, з якого він запам’ятав тільки назву картини і то наполовину, бо потім довго повторював: «Щось там на Плющисі», вони пішки добралися до приватного Розиного будинку, що стояв між вічнозелених сосен, недалеко від Брест-Литовського проспекту і справляв на Мироновича гарне враження. Особливо йому сподобався гамак, на якому лежала мати Рози — дещо старіша копія єдиної донечки, з аналогічною зачіскою і одягом тих самих кольорів.
— Для нас це питання честі, — мовила просто Клара Янівна (так звали маму Рози). — Ми хочемо мати дитину, в якої був би законний батько. Де він потім подінеться — це друге питання. Але першим питанням — дитина не має бути байстрюком, а мати не може стати повією. Ми все хочемо на законних підставах і можемо дати гарантію, що ніколи до батька сина чи доньки, а може, й до двійнятка, якщо Бог допоможе, не матимемо жодних претензій і навіть не претендуватимемо на аліменти. Якщо це вас влаштовує, Вітольде, то — ласкаво просимо. І сад, і спальня, і літня кухня, де стоїть гарне ліжко, і гамак між сосен, усе до ваших послуг.
Миронович слухав серйозно і по-діловому. Йшлося ніби не про одруження, а купівлю гамака, що по-сирітськи звисав, тимчасово вільний від господарки, в саду. Шор ледь стримував сміх. Може, тому й не стримався:
— Я маю, як майбутній юрист, одне до вас, Кларо Янівно, запитання. Ви щойно сказали, що ми хочемо мати дитину. Я не зовсім вловив, як це зрозуміти? Ви обидві хочете по дитині чи тільки Роза?
— Дитину ми обидві хочемо, — цілком серйозно відповіла Клара Янівна. — Роза хоче мати доньку чи сина, а я в особі цієї дитини — онука чи онучку. Чи зрозуміло я висловлююсь?
— Дуже зрозуміло, — погодився з такими аргументами Шор.
— А ще ми просили б Господа Бога, щоб він нам послав сина. Тоді просили б батька записати його подвійним прізвищем, аби так раптово не вмер наш давній рід, — який саме, вона не уточнила. — А наречений має запитання? Чи наречений — це ви? — повернулася вона знову до Шора.
— Я наречений, — відповів Шор. — Але — Ади. А вашу дочку, як я зрозумів з ваших слів, звуть Роза.
— Ви прийшли сюди з серйозними намірами? — несподівано розгнівалася Клара Янівна. — Чи ви прийшли позабавлятися в словеса?
— Еде, облиш, — подав голос Миронович. — За таких умов у мене цілком серйозний намір. Але, як майбутній юрист, маю також одне суттєве запитання.
— Будь ласка, — повернулася до Мироновича Клара Янівна. — Ми вас уважно вислухаємо і дамо чітку відповідь, котра вас і нас, сподіваюсь, задовольнить.