— Мене цікавить питання постійної прописки в Києві.
— Таке питання відпадає. Ми самі зацікавлені в тому, аби батько дитини жив у цьому домі і виховував дитя чим довше, тим краще. Якщо батькові по молодості захочеться залишити наш дім, ми не позбавимо його постійної прописки, бо розуміємо, що він, батько дитини, заради неї одружується з моєю Розою. Нас це задовольняє. Нам дитина, батькові — прописка. Якщо між нас є аж два майбутніх юристи, то їм і карти в руки — ми можемо укласти відповідну угоду. Текст угоди чи контракту за вами, юристами. Ми його вивчимо і, якщо він відповідатиме інтересам обох сторін, негайно підпишемо. Угоду можемо укласти хоч на півтора десятки років чи більше. Як там юриспруденція дозволяє. Коли вимагається менший термін, можемо пролонгувати. Надумає майбутній юрист одружуватися на іншій дівчині з любові, а не з необхідності чи вигоди, за розлученням з нашого боку затримки не буде. Головне, аби все було законно і мало під собою юридичну основу. Сьогодні у нас тринадцяте число. Дещо нещасливе, але ми вже до цього звикли. Рівно через місяць, якщо майбутній юрист завтра подасть і свою заяву, то обидва присутні тут боки можуть відвідати ЗАГС. Я так розумію, товаришу Шор, що ви з Адою будете свідками не лише на нашій скромній вечірці?
— Ви розумієте правильно, — погодився Шор.
— Ось і добре. Страх як люблю ділових і серйозних людей. А тепер прошу до літньої кухні. На нас усіх чекає скромний десерт: кава, какао і чай на вибір та кремові тістечка власного виробництва плюс ваші цукерки, молодий чоловіче, під шампанське, — повернула вона своє ще досить таки моложаве обличчя, що тільки де-не-де взялося першими зморшками.
Миронович спробував вгадати фах жінки, але нічого розумного і точного йому на думку не спадало. Тепер, лежачи з Роксаною, він згадував той ранній вересневий день у Святошині і намагався вгадати, хто ж після нього залишився як спогад від Рози: син чи донька? Цікаво ж побачити нащадка. На кого він схожий? Чи знає він зі слів матері, що він син чи донька самого Мироновича? А може, Роза запевнила дитину ще в перші роки її життя, що батько помер. Він і справді помер назавжди для своєї рідної дитини.
Одного разу Мироновича потягло до того святошинського будинку. Потягло, як тягне злочинця на місце злочину, та приватний будинок Рози знесли. На його місці виросла багатоповерхова будівля «хрущовки». Куди, мабуть, і переселили Клару Янівну й Розу. Але тоді, по молодості, доля тещі і мами його дитини мало цікавила Мироновича. Тепер він хотів би довідатися, може, навіть чимось допомогти матері, сину... Може, доньці... Бабусі, певне, нема, але займатися розшуками, видавати себе з головою йому вже не хотілося. Ні, він, Миронович, і цю свою таємницю, про яку, окрім Шора і Ади, не знає ніхто, також, напевне, візьме з собою в могилу.
Миронович лежав на верхній палубі елегантної італійської яхти позаду капітана Полла і спостерігав за зграйкою дельфінів, що супроводжували їх. Роксана ще милувалася собою в одній з п’яти спалень біля трельяжа і приміряла на себе японські купальники, які вони закупили ще в Києві.
Яхту час від часу кидало, особливо в ті моменти, коли хтось їм перетинав водний шлях, голубі хвилі з білими гребінцями розходились на два боки від його фарватерної лінії і одна з цих хвиль, ближча до «Королеви Анни», вдарялася в ніс яхти, і тоді Вітольд хапався за блискучі поручні палуби обома руками. На срібних нержавіючих поручнях, як і молдингах палуби, безтурботно гралися веселі сонячні зайчики і сліпили Вітольду очі. Він мружив їх і від солоних бризок, коли раптом непроханий вітер розвертався, підхоплював їх на льоту і кидав прямо в обличчя.
Вітольду згадалася світло-зелена Атлантика у районі острова Кі-Вест, коли він з Васьком Валяєм і Сашком Вовком приїхали на оглядини американських вілл у далекій, вічно-спекотній Флориді. Приплюснуті майже до землі розкішні полуденні котеджі переважно ховалися від ока і цунамі під вічнозеленими кронами пальм, що постійно захищали їх від природної стихії, беручи на себе перші удари шалених вітрів і високих океанських хвиль..
— У нас котеджі кращі, — похвалився Валяй. — Висотні стрункі красиві гіганти, що шпилями своїх ажурних круглих веж, наче титани, підпирають тихе українське небо.
Вовко заявив, що він тут не зможе жити.
— Це не для мене. Спекота, раптові тропічні зливи, перенасиченість повітря вологою і ось ці мікроскопічні кусючі москіти, що тобі не дають ні дихати, ні сховатися в тіні. Вічно за сіткою, мов за ґратами. Для мене достатньо одного разу побачити і запам’ятати... Сюди я не приїду жити ніколи...
Мироновичу і Валяю Флорида сподобалась. Особливо Маямі з його набережною на березі океану, численними ресторанами і кав’ярнями та казино, або, як кажуть американці — «касіно», — на бортах океанських лайнерів заввишки з добрячий київський хмарочос.