Маючи неабиякий інтелект, Альбіна повністю була позбавлена відчуття краси. Вона не любила квітів. Принаймні, він не бачив, щоб вона їх садила у вазони чи поливала, оприскувала водою, витирала від пилюки листочки фікусів, пальм, як це робила його мати чи тимчасова, колишня — теща Клара Янівна, а особливо Роза — ця «малоросійська аристократка» зі знаменитим прізвищем — Безборотько. Він ніколи не бачив, щоб уранці після того, як Роза або її мати вставали, на підлозі, під ліжком валялися колготки, бюстгальтери, зібгані або й подерті панчохи. Щоб на кухні, поруч з салатом чи картоплею пюре стояла надрізана пачка прального порошку, що могла кожної миті від ненавмисного поруху руки впасти, і білий порошок — висипатися в салат, у підсмажену картоплю.
Він згадав випадок, коли поважний учений-академік Ераст Ластовецький поцікавився в доньки, що це за білий порошок поверх сметани.
— Сухе молоко, папа, — мовила вона з французьким наголосом.
Коли старий академік раптом перелякано заволав на всю квартиру і вибіг з їдальні з білою піною на посинілих губах, Альбіна заспокійливо мовила:
— Нічого страшного. Це всього-на-всього пральний порошок. Прополощи рота водою, а салат викинь у відро. Я тобі приготую інший.
— Ти мене зживеш колись зі світу як матір...
Як «зжила зі світу» свою матір Альбіна, Миронович так і не довідався. У домі завжди твердили одне й те ж: «Мати померла при народженні Альбіни». І з того часу вони у великій п’ятикімнатній квартирі жили удвох. Миронович тепер був третім, але постійно відчував себе «третім зайвим».
Зовсім інший стиль життя був у домі Клари Янівни і Рози Безборотьків. Абсолютно душевний спокій і життєва рівновага у сімейних стосунках, коли не сказати — гармонія. Класична чистота українських хат XVIII-XIX століть. Чисті мисники, завжди випрані і випрасувані рушники на стінах, над образами, над портретами Тараса Шевченка і Лесі Українки. Гарно відполіровані дерев’яні дві лавки по обох боках столу з такого ж дерева, як і стіл. Самоткані грубі кольорові серветки під вазами живих квітів, неодмінні, також кольорові паперові серветки на столі під час трапези, на етажерках і поличках, — очевидно, того ж майстра, що й лави і стіл, — переважно старі фоліанти дореволюційних книжок. Кілька ненав’язливих фотографій красунь — матері і доньки приблизно в однаковому віці.
Особливо чудовий портрет Рози, виконаний гуашшю невідомого художника, висів у спальні Вітольда Мироновича. Також під гарним рушником з написом: «На щастя, на долю!». Якогось дня, перед тим, як Вітольд мав лягати спати, Клара Янівна легенько постукала в двері, чемно привіталася і, не поспішаючи, мовила: