— Цей портрет Рози висів тут ще до вашого одруження і, аби у вас не склалося враження, що його почеплено недавно, ми портрет можемо зняти. Але Роза й справді була такою в свої шістнадцять літ... Ця врода її й згубила.
— Чому? — відклав підручника з цивільного права Миронович.
— Знаєте, що з цього приводу у народі кажуть: «Не будь вродливою, будь щасливою». Роза була гарна, але нещаслива. Мала багато женихів, дуже багато — це й призвело її до того, що вона ні за кого не вийшла своєчасно заміж... Вибачте. На добраніч.
Роза, згадував Миронович, коли, нарешті, від нього завагітніла відповідно юридичному контракту, нагадувала Вітольду вазон, у який посадили особливу, не виключено екзотичну цибулину не відомої нікому в цьому домі квітки і ретельно її доглядали, з нетерплячістю очікуючи, яка ж в цієї квіточки забуяє ягідка. Миронович так і не дочекався, коли проб’ється до сонця його і Розин плід, хоча вже бачив — він прийнявся і дав перші паростки. Роза цілими днями сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вродливих і підтягнутих офіцерів місцевого гарнізону. Якщо офіцер йшов товстий, з животиком, що спадав з його офіцерського пояса, чи, не доведи Боже, з авоською в руках і кількома пляшками у ній кефіру і булочок, Роза заплющувала очі, опускала голову і гукала до матері:
— Мамо, скажете мені, коли він щезне з моїх очей, — і тільки вказівним довгим худим пальчиком показувала в бік офіцера.
До матері вона зверталась також по-староукраїнському — на «ви». На «ви» Клара Янівна зверталася і до молодого Мироновича. Він тепер час від часу згадує ті спокійні, умиротворені дні, що так швидко промайнули під києво-святошинськими соснами з неодмінним гамаком, і гадає, що, мабуть, було б краще залишитися в домі Безборотьків назавжди. Не спокушатися на ту очкасту вчену — доньку академіка, яка завжди витягувала його в університеті з бібліотечної черги і кричала ледь не на всю бібліотеку:
— Мироновичу! Я тобі вже цей підручник взяла. Іди-но сюди.
Він покірно йшов до читальної зали, сідав поруч Альбіни і ретельно конспектував статті, особливо — з Кримінального кодексу. Чому — й сам не знає. Пам’ятає, що цей кодекс він прочитував по кілька разів, мов пригодницький роман, написаний у формі статей. Часто заглядав і в юридичні словники, енциклопедії. Інколи зубрив. А коли старий Ластовецький перебував у відрядженні на своїх колоквіумах чи симпозіумах, Альбіна запрошувала Вітольда на постійну каву з тістечками і на гору посуду в умивальнику на кухні, яку він намагався помити, допомагаючи Альбіні. Потім йому здалося, що вона так звикла до його благородного жесту — миття посуду у їхньому домі, що забувалась і завжди просила:
— Вітольде, може, ти б посуд помив? А я тим часом приготую каву.
Кавою з тістечками вона його і взяла. А ще тією першою миттю, коли справді скинула свої великі окуляри в золотім обрамленні зі срібними цяточками на кріпленнях скла, глянула без них на нього якось по-особливому, сіла на ліжко, а потім відкинулася і, закликаючи його до себе, подивилася на нього своїм сіро-блакитним поглядом:
— Ну, чого ж ти?.. Папа, — тоді він уперше помітив, що в слові «папа» вона ставить наголос на другому складі. — Папа прийде пізно. У нього сьогодні вчена рада, а потім він ще сидітиме на захисті кандидатських чи докторських дисертацій своїх учнів...
Він хвилину розмірковував. Як бути? Адже він — одружений чоловік, а не студент-третьокурсник. Альбіна його сама звично, як і в бібліотеці, взяла за руку і потягла, але вже не до читальної зали, а до свого ліжка й штовхнула, посміхаючись, прямо на ковдру. Тоді він уперше відчув, що він потребує таких «сексуальних ініціатив» з боку партнерші, її несподіваної для нього ініціативи, незабутнього жесту її руки, від якого в нього завжди в голові туманилося і завжди горіло бажання під час нових зустрічей з Альбіною неодмінного повторення.
— Іди сюди, — посміхалася Альбіна, міцно тримаючи його не за руку, притягувала до себе і опускалася перед ним на коліна. Таке могла тепер витворяти тільки Роксана. Але первинність, яку пізнав Вітольд з Альбіною, здавалася йому завжди кращою, неповторнішою і, звичайно, солодшую від усіх аналогічних жестів Роксани. Затуманений Миронович тверезів лише тоді, коли Альбіна несподівано починала кричати і, начебто захлинаючись, плакати, кусаючи його руки, пальці. Миронович під час перших таких оргій лякався, а вже потім, коли звик, не міг дочекатися, коли знову розпочнеться ця бурхлива Альбінина вистава в її квартирі у відсутності академіка Ластовецького. Тепер він, отямившись, спокійно дивився на неї, обіймав її, а найбільше і найчастіше любив тримати її знизу за невеличкі, але такі тверді, мов яблучка, груди: