— Абсолютно логічно... Якщо такого контакту між ними ще нема... — погодився з нею Вітольд.
— Якщо нема, то ми їм маємо підкинути таку ідею, якою, певна річ, вони давно живуть.
— Над цим серйозно слід подумати, Роксано...
— А чого тут довго думати, Вітольде? Ми не маємо часу на роздуми. У твоїх руках силовики. Виклич до себе ще одного генерала. Тільки не розумного і кмітливого, а такого, що постійно кланяється і дякує. Дякує і кланяється та вважає за честь прислужитися держсекретарю, сподіваючись, що йому у разі перемоги кандидата це не забудеться. Хай і він думає, що ти також тікаєш з корабля, що йде на дно... Зустріч ти йому маєш підказати. Йому та його кільком довіреним особам. Зустріч бажано провести де-небудь за містом. У приватному будиночку, на дачі.
— Геніально, — вигукнув Вітольд. — Роксано, ти геній. Ще більший за мене. Я все це втовкмачую в голову силовикам, мовляв, дбайте про завтрашній день. Завтра буде вже пізно і для вас, пане генерале, і для мене, держсекретаря. Ісус Христос і той вирішував свої проблеми під час «таємної вечері»... Ми їх також змусимо вирішувати. Аналогічно... Роксано, ти геній...
— У спідниці, — показала вона на досить таки широкий розріз. — З розеткою, — додала. — У якій, любий, завжди струм високої напруги і який ще ж одного чоловіка на смерть не вбив...
— Не кажи, — посміхався щасливий Вітольд. Ідея ця й справді геніально проста і він у змозі її розв’язати.
— Затримка за тобою, кохана. Кандидат має поцілувати ікону. Ікону нам надасть Московський патріархат. Там наші люди. Надійні люди. Вони освячували наш шлюб, вони освятять і образ чудотворної Богородиці...
XXVIII
Від своєї людини із «ворожого штабу», тобто зі штабу кандидата від народу, наступного дня на стіл Вітольда Мироновича ліг детальний маршрут поїздок майбутнього президента. А в тому, що народний кандидат стане президентом, сумнівалися хіба що політологи. Переконаність соціологів, відповідно з проведеними екзитполами, передавалася й більшій частині електорату республіки.
Образ чудотворної Богородиці, здається, так іменували цю ікону попики з Києво-Печерської лаври, було доставлено в один із райцентрів Чернігівської області. Саме там Роксана планувала знімати свою програму, що мала вийти в ефір одразу ж після інавгурації майбутнього Президента. Затримка залишалася за дрібницею — за «поцілунком кобри». Принаймні, під такою кодовою назвою й планувалася ця операція благородним і високопоставленим сімейством держави.
Роксана, замовивши техніку на телестудії, негайно виїхала у відрядження. Миронович переживав лише за одне: аби вона не намастила для підстрахування власні губи і сама не поцілувала претендента.
«Це в її характері і манері», — міркував Миронович. Тим часом, на його заміську віллу прибув інший генерал з гоголівським прізвищем Пацюк. Мироновичу він не сподобався. Товстий, пикатий, самовдоволений.
«Очевидно, виростає на шашликах і свіжому повітрі», — не спускаючи очей з генерала, думав про нього Миронович, а вголос запитав: — Що питимемо?
— Що ви, те і я. Горілка — не харчі. Я не перебираю.
— А що з харчів, як ви висловилися, вам до смаку?
— Те, що й вам. Харчі — не горілка.
— Зрозуміло, — не дав йому докінчити завчену фразу Миронович.
Він покликав служницю Настю і наказав їй накрити стіл. Та звично розпочала свою справу. На столі з’явилися свіжі пироги, чорна і червона ікра у розеточках, оливки, біле й червоне м’ясо, з риби — сьомга, осетрина. У вазах піднесла фрукти: груші, яблука, виноград кишмиш, порізаний ананас і узбецьку видовжену диню. Окремо поставила тарілочку з жаб’ячими лапками в лимонному соусі.
— На любителя під гарне німецьке пиво, — мовив Вітольд Володимирович, не називаючи страви. — І не забудь про гриби, — обернувся він до гарненької, середньої на зріст Насті, яка чимось нагадувала йому рідну маму. Така ж худенька, жвава, з маленькою гарною голівкою, глибокими голубими очима і рівним коротким носиком. Русяві коси, заплетені на потилиці, трималися в прозорій світлій сіточці, приколоті величезною, як для її голови, срібною шпилькою. Поверх скромної сукенки накинуто білий накрохмалений сарафан з мережками такого ж кольору. Руки мала маленькі, майже дитячі, але, як висловлювалися на Чернігівщині, — ловкі.
— І картоплю фрі, Насте. Без картоплі — вечеря для мене не вечеря, — побідкався Миронович.