– Тарасе, дякую тобі за квіти й записку. Я не вибачаюся за те, що не лишилася на ніч, бо не вважаю це можливим до одруження, але я вибачаюся, що вела себе, мов дитина.
Вона здавалась такою безпорадною, але, щоб прийти й сказати це йому в вічі, треба було мати мужність, якої б йому забракло.
Марія підвела на нього очі.
– Сподіваюся, ти не смієшся з мене...
Він пригорнув її й міцно стиснув в обіймах. Її волосся пахло шампунем. Тепле тіло почало тремтіти.
– Перестань шморгати носом, Маріє. Я не бажаю знову схопити застуду.
Степаняк відчув, що Марія всміхається. Звільнившись від його обіймів, вона вигукнула:
– Тарасе, що з твоїм вухом?
– Пройде, – сказав він непереконливо.
– Ти його бачив? – Марія покопирсалася у своїй торбинці й дістала дзеркальце. Степанякові не хотілось дивитися, досить було відчувати. Терпіти біль його не змогли навчити ні ГРУ, ні КГБ, він мав низький больовий поріг.
– Ти дзвонив до лікаря?
– До якого там лікаря...
– Добре. – Марія підняла трубку і після третьої спроби додзвонилась:
– Доктора Рибалку, будь ласка... Тьотю Надю? Це Марія Бондар. В нашого працівника, він щойно повернувся з Англії, запалення вуха... Ви певні? Чудово, ми їдемо.
– Куди? – здивувався Степаняк.
– До лікарні.
– Мені просто потрібне щось знеболююче.
– Дурниці, тобі потрібно, щоб це вухо оглянули.
– Я не бажаю витратити цілий день у лікарняному коридорі.
– Це не звичайна лікарня. До розпуску Комуністичної партії це була спеціальна лікарня для партійної еліти. Вона має сучасне обладнання й необхідні ліки. Зараз це головний педіатричний центр країни. Нормально тобі треба було б чекати на прийом тиждень, але доктор Рибалка вчилася разом з моєю мамою в інституті. Вона подивиться тебе зараз.
– А твоя мама не могла б просто виписати знеболююче?
Марія звела догори очі.
– Тарасе, моя мама – кардіолог. Надія Рибалка – консультант відділення вуха, горла, носа. Ти щойно приїхав з Англії, в поліклініці не зареєстрований, отже, не відчувай себе винним у тому, що одержиш лікування поза чергою. Вдягай пальто й поїхали.
Почуття провини в позачерговому лікуванні ніколи його не турбувало, але радянські лікарні були тими місцями, де підхоплюють інфекцію. Він пошкодував, що напакував свої валізу презервативами і забув про стерильні одноразові шприци.
Марія майже відразу зупинила машину, й за п’ять хвилин вони входили до сучасного будинку з білого мармуру на вузькій вулиці, що вела до мурів Святої Софії. Будинок не був типовим для радянської лікарні. Сіра мармурова підлога фойє не рябіла плямами, не було натовпу хворих, великий електронний екран періодично показував назви відділень та прізвища консультантів, а реєстратори за масивними столами з тикового дерева не читали хворим нотацій. Марія рушила до ліфта. На якомусь поверсі Степаняк пішов за нею коридором, у кінці якого було кілька матерів з дітьми. Коли з одних дверей вийшла сестра, мами залишили своїх дітей і навперебій почали тикати їй папірці з зазначеним на них часом прийому.
– Марія Бондар! – вигукнула сестра. Вона кивнула Марії й Степанякові, щоб ті йшли за нею до кабінету.
Усміхнена сива жінка у білому лікарському халаті мала маленьке ввігнуте дзеркальце, припасоване на лобі.
– Марусю, як твої справи?
– Мама передає вам найкращі побажання.
Степаняк заспокоївся, кімната консультацій також виявилася бездоганно чистою. Там були довгасті мисочки з блискучими інструментами й чорне шкіряне крісло, подібне якому він бачив хіба що в зубного лікаря в Англії. Степаняк підніс лікарю Рибалці букет квітів, якого купив біля лікарні. Вона засяяла від задоволення, поставила квіти у вазу й помила руки.
– Тепер, юначе, сідайте, будь ласка, в крісло, й ми вас як слід оглянемо.
Вона вставила йому у вухо отоскоп , подивившись у нього, мовила:
– Спочатку треба все вичистити. Це не буде дуже боляче.
Степаняк стиснув шкіряні підлокітники так, що побіліли кісточки пальців.
Доктор Рибалка вибрала тонкий сталевий зонд із загнутим кінцем, обмотала кінець марлею, вмочила в спирт і почала чистити вухо. Не задовольнившись, повторила процес іншим інструментом. Якби не дивилася Марія, Степаняк закричав би від болю.
Доктор Рибалка повернула голову:
– Роззявте рот.