– Ти дуже хороший з дітьми, – сказала Марія, коли вони пішли за Толею, – але ніколи не повинен говорити їм неправди. В такому віці вони дуже вразливі й усьому повірять.
Степаняк засміявся.
– Сумніваюсь, що поки він виросте, в нього лишиться багато ілюзій про Захід.
– Він ніколи не доживе до такого віку, – тихо сказала Марія.
– Ти про що?
– Соня провела останні три місяці вагітності з батьками Івана в селі Народицького району, щоб бути на свіжому повітрі.
– Розумно.
– Толя народивсь у травні 1986 року. Народичі – одна з «гарячих» точок Чорнобиля. Два роки тому Толі поставили діагноз – рак щитовидної залози.
Степаняк відчиняв ворота й дивився на хлопця, який був уже біля дверей і намагався дотягтись до клямки.
Вони ввійшли до побіленої головної кімнати з традиційною піччю і вкритою кахлями грубою. З крісла-гойдалки підвівся старий чоловік із білою щетиною на запалому обличчі. Толя підбіг до старого, обняв його, й на обличчі в того з’явилася беззуба усмішка.
– Можна мені піти погратися з козою? – запитав Толя.
– Іди, йди, – сказав старий.
– Підемо подивимося на козу, Тарасе, – кивнув головою Толя.
– Ні, – сказала Марія. – Ми приєднаємося до тебе пізніше. Дідусю, це Тарас. Тарасе, це мій дід, материн батько.
Старий подав Степанякові руку, якій бракувало двох пальців. Роззирнувшись, Степаняк не помітив ніяких ознак чогось військового.
– Сідайте, – запросив дід.
Він поставив на грубку емальовану каструлю, відчинив металеві дверцята і вкинув, узявши з кошика, кілька полін. Ладенюк і Марія поклали на стіл свої коричневі пакети. Старий помацав пакети й, вийнявши з Ладенюкового пляшку горілки, усміхнувся. Він почовгав з кімнати й повернувсь із трьома чарочками. Лише після того, як усі попоїли розігрітих галушок, а троє чоловіків випили по кілька чарок горілки, старий знову сів у своє крісло-гойдалку, запалив череп’яну люльку й запитав у Марії:
– Ну, то що твій хлопець хоче знати?
Марія почервоніла.
– Тарас – не мій хлопець, дідусю. Він повернувся із Заходу допомагати нам будувати вільну Вкраїну.
– Ми тут хочемо знати, які плани має УПА, – зважуючи слова, мовив Степаняк.
– УПА? – підозріло глянув на Степаняка старий.
– Була нещодавно якась стрілянина, – сказав Ладенюк.
– Кажуть, УПА відповідальна за закатованого під Києвом російського генерала, – сказав Степаняк, – і за вбитого керівника єврейської общини в Донецьку.
– УПА! Ну й ну! – старий звівся на ноги й вийшов з кімнати.
– Я сказав щось не так? – глянув Степаняк на Марію.
– Старий Омелян може забути, що трапилося п’ять хвилин тому, – сказав Ладенюк, – але чудово пам’ятає те, що було за його молодих років.
Коли Маріїн дід повернувся, на ньому була стара зелена гімнастерка, мішкуваті штани й картуз із м’яким верхом та українською кокардою-тризубом. Груди його прикрашали медалі.
– Капітан 8-го батальйону УПА-південь Омелян Павленко до ваших послуг, – відсалютував він.
– Я думав, УПА була бан... гм, бандою бійців проти Росії, – сказав Степаняк.
Павленко фиркнув.
– Ви хочете сказати, що вважаєте нас за бандитів? – він похитав головою.
– Жоден справжній українець мого покоління не називав нас бандитами. – Старий сів у крісло-гойдалку, взяв свою люльку, що вже погасла, відчинив дверці грубки, запалив гніт свічки й, тримаючи її над чашечкою люльки, так довго смоктав мундштук, що з губів крапнула слина. – Ми – фракція бандерівців Організації українських націоналістів. – Тютюн у люльці розжарів, і Павленко задоволено пихкав. На Степаняка він більше не дивився. Думкою він повернувсь у минуле, в теплий вечір понеділка 30 червня 1941 року.
Сімнадцятирічний Омелян Павленко стояв на бруківці разом з тисячами селян, які зібралися на майдані Ринок у Львові. Сонце сідало за рядом високих, вузьких будинків, що кидали тінь у бік міської Ратуші, яка майже два роки називалася Міською радою, але на якій більше не маяв червоний прапор. Погляд Павленка, як і погляди всіх, був звернений до будинку, відомого як Будинок просвіти. Двері будинку нарешті відчинилися, і на майдані запанувала тиша. З дверей, тримаючи в руках аркуш паперу, вийшов стомлений Ярослав Стецько. Побачивши натовп, він випроставсь і його голос зазвучав над майданом: «Унаслідок визволення німецькою армією Західної України від російських більшовиків Організація українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери й з волі українського народу цим проголошує відновлення Української держави, за яку ціле покоління найкращих синів України віддало своє життя. Завтра ми починаємо створювати національну армію, щоб вигнати російських окупантів з решти наших земель і встановити новий, справедливий порядок в Україні. Хай живе суверенна Українська держава! Хай живе Організація українських націоналістів! Хай живе Степан Бандера!»