– Не розумію, для чого йому організовувати терористичну кампанію. Він має те, чого бажав, – незалежність України і навіть Українську армію.
– Тому, що він – фанатик, – докинув Петросян.
– Завжди ставте себе на місце ворога, – вів далі Красін. – Український уряд будує Українську армію з полків колишньої Радянської армії, що були розташовані на українській землі. Але Бондар не бажає мати в Українській армії офіцерів-росіян, а тим більше росіян – полкових командирів. Він не може покладатися на їхню відданість, особливо під час можливого конфлікту з Росією. Не хоче він також, щоб росіяни керували шахтами й заводами на Донбасі та в Подніпров’ї. Він вірить у гасло «Україна – для українців!». Бондар не може, звичайно, вимагати цього публічно, бо Захід відмовиться співробітничати з Україною, тому нишком відновлює УПА, щоб тероризувати росіян в Україні, поки російську общину не буде вижито геть, – Красін показав в усмішці зуби. – Це, здається, називається етнічною чисткою.
– До росіян Бондар відносить і східних українців, які розмовляють російською мовою, – додав Петросян.
Голос Красіна був повільний і зважений:
– Я хочу, щоб ви використали Кристіну Лесин, аби переконати Захід у тому, хто спрямовує УПА.
Степаняк налив собі горілки.
– Я не можу просто сказати цього Кристіні Лесин без будь-яких доказів.
– Ви ще з Бондарем не зустрічалися? – запитав Петросян.
– Ні.
– Коли зустрінетеся, – сказав Красін, – запитайте його про Тараса Боровця.
Вони прямували тією самою дорогою, якою свого часу їхав генерал Марченков. Туману не було. Після Білогородки, за захисними лісосмугами обіч дороги, розляглись орні поля, вкриті сніговою ковдрою. Задоволена Марія обернулася з переднього сидіння Ладенюкового «москвича».
– Тепер розумієш, чому тато так любить сільську місцевість?
Степаняк підняв голову від картярського фокуса, якого вчив юного Толю на задньому сидінні.
– Він приїжджає сюди на всі вихідні, навіть узимку?
– Два роки тому тато купив дуже примітивну дачу, й вони з мамою часто приїжджають туди звечора в п’ятницю, щоб мати змогу працювати там у суботу й неділю. Хіба що ділові зустрічі по вихідних, у Києві чи Львові, заважають їм приїхати.
– Можливо, він міг би проводити ділові зустрічі в селі, – завважив Ладенюк, поглядаючи на поле ліворуч. Снігом брів селянин з великим лантухом на спині. Сліди його ніг вели назад до скирти сіна. Чорна плівка на скирті частково подерлася.
– Твій батько наполягає в Парламенті, що слід приватизувати землю, але це не те, чого бажають селяни. Вони віддають перевагу колгоспам, щоб можна було там красти.
– Це ваш комунізм, – сказав Степаняк, – експлуатація людини людиною.
– А що таке капіталізм? – запитав Толя.
– А це – навпаки, – сказав Степаняк.
Ладенюк засміявся.
– Ви обидва жахливі люди, – сказала Марія, стримуючи сміх. – Тарасе, тобі не слід вірити всьому, що говорить Василь, він старий цинік.
– Справді? – Ладенюк зняв одну руку з керма й показав на велике гасло край дороги, на межі між землями двох колгоспів: «Рішення 25 з’їзду КПРС – виконаємо!». – Це важче, ніж змінити звички поколінь прийнятими в Києві законами.
Після села Луки повернули ліворуч навколо замерзлого озера. Пустельна дорога проходила повз місце, де був застрелений водій Марченкова. Чорна смуга Боярського лісу ліворуч відділяла сніг від неба. Незабаром досягли блочних будинків, зведених для колишніх мешканців Чорнобиля, а згодом і сільських хат, головним чином одноповерхових – дерев’яних чи цегляних. Кожна була обгороджена міцним парканом. Дім сільської ради, обнесений лише низеньким палісадником, був схожий на хату священика, біля входу якої замість хреста стояв бронзовий бюст Леніна.
– Гадаю, нам треба лишити тут машину і йти далі пішки, – запропонувала Марія.
– Дурниці, – відказав Ладенюк і звернув на сільську вулицю.
Дорога попереду була порізана глибокими мерзлими коліями. Колеса «москвича» буксували, двигун відмовлявся працювати, а Ладенюк, не бажаючи бути переможеним, тиснув на педаль газу й крутив кермо. Машина заглухла, й Степаняк з Марією мали штовхати її, щоб завести знову. Марія сказала:
– Василю, ти їдь, якщо наполягаєш, а я поведу Тараса полем.
– Мені можна з вами, Тарасе? – запитав Толя.
– Ти залишайся й подбай про свого дідуся, – сказала Марія. – Ми зустрінемо тебе вдома.
Вона повела Степаняка крізь дірку в паркані:
– Наввипередки до річки?
– Я буду першим.