– Закладаюся на мільйон купонів: першою буду я!
– Я не граю на дрібниці. Підніми до мільйона доларів – і вперед.
– Гаразд! – сказала вона й побігла півметровим чистим снігом. Він побіг слідом, але швидко загруз у снігу, а Марія з дівочим захопленням просувалась далі. Аж біля самої річки посковзнулася й упала. Коли він підбіг, вона лежала розпластана на снігу.
– Тобі боляче? – запитав Степаняк.
– Болить лише моє почуття власної гідности! – розсміялася Марія. – Допоможи мені підвестися.
Степаняк нахилився, щоб узяти руку Марії, втримуючись від спокуси опуститися на неї зверху. Не знав, чи її шоки спалахнули від біганини, чи від того, що вона прочитала його думки. Допомігши їй звестись на ноги, Степаняк заходився чистити від снігу її пальто, але вона звільнилася й, добігши до річки, вигукнула:
– Ти винен мені мільйон доларів!
– Ти трохи шахруєш...
Він зробив спробу схопити її, але цього разу сам не втримався й упав у сніг.
На крутих схилах пагорба, на протилежному березі, з-під снігу проступала жовта трава, а вище росли берези та ялини.
– Ось чому тато купив тут дачу, – сказала вона, переводячи подих, – за ці горби та берези. Він любить годинами блукати наодинці в полі чи в лісі й підніматися на пагорби, звідки видно все довкола. Мама називає його самітним вовком.
Марія повела Степаняка понад річкою. Попереду з вузликом у руках дибала бабуся. Голова її була закутана чорною хусткою. За нею по п’ятах покірно, мов собака, йшла коза.
– Це баба Настя, – сказала Марія, махнувши їй рукою. – Тато купує в неї яйця.
Вони наблизилися до великої, обнесеної парканом із грубих кілків ділянки землі в підніжжі зарослого деревами пагорба, пролізли у дірку в паркані й пішли вкритими снігом городами.
Марія побігла вперед.
– Татусю!
Чоловік спустився з драбини, приставленої до бляшаного даху найбільшого з трьох одноповерхових будинків. Непокірна кучма сивого хвилястого волосся Романа Бондаря вибивалася з-під чорної вовняної шапки. Грубий селянський піджак, підперезаний шворкою, був надто короткий, щоб приховати вовняний джемпер, надітий напуском на сірі саржеві штани, заправлені в чорні чоботи. Лише світлі уважні очі на вкритому зморшками обличчі говорили Степанякові, що перед ним – не звичайний селянин.
Звільнивши із своїх обіймів дочку, Роман Бондар нахилився, зачерпнув голими руками снігу, помив їх ним, витер об піджак, а вже потім простяг руку Степанякові. Виявився навіть більшим, ніж здавався на телеекрані. Вдруге після того як залишив Англію, Степаняк відчув, що хтось дивиться більше в нього, ніж на нього.
Відчинилися двері будинку. Катерина Бондар була гарна жінка, але, дивлячись на її зібране в кублик сиве волосся, темний вовняний джемпер, довгу просту спідницю та чорні валянці в гумових калошах, важко було уявити, що вона – кардіолог.
– Ласкаво просимо, Тарасе, – сказала вона.
Степаняк дістав з кишені куртки флакон парфумів.
– Маленька подяка вам за прохання до доктора Рибалки полікувати моє вухо.
Вона почервоніла. Роман Бондар, ствердно глянувши, сказав:
– Приготуй ліжка, Катрусю. Вони залишаються на ніч.
– Але, тату! – заперечила Марія. – Ми приїхали лише на обід. Ти не можеш просити Тараса залишитися на ніч.
Очі Бондаря блиснули.
– Ти хочеш сказати, що він не захопив піжами й зубної щітки?
Вона тупнула ногою.
– Ти знаєш – це не те, що я маю на увазі. Немає гарячої води, немає... Ти не можеш пропонувати гостю користуватися цим туалетом! Після обіду ми поїдемо.
– Тарас приїхав на обід. Що ти скажеш про нашу гостинність, якщо ми не запропонуємо за обідом випити? А коли вип’ємо, як можна їхати назад, не порушуючи закону? Ти ж знаєш, я ніколи не порушую закон.
Марія глянула на матір, але Катерина Бондар давно відмовилася сперечатись із Романом, якщо той щось вирішив. Вона повернулася до будинку готувати для гостей три ліжка.
– Василя ти запитав? – домагалася Марія.
Бондар заглянув до хатки, яку перетворив на гараж і майстерню. Там стояли лише його власні «жигулі».
– Він ще не приїхав.
Степаняк спохмурнів.
– Що з Толею? – запитав він.
– Лише цього нам не доставало! – Марія повернулася до Степаняка. – Давай подивимось, що трапилося з дядьком.
Коли вони вийшли за ворота Бондаревої ділянки, Марія сказала:
– Я, справді, за все вибачаюся. Мені соромно, що тато запропонував тобі лишитися на ніч, коли все в такому стані.
– Не турбуйся, – заспокоїв її Степаняк. Це давало йому більше часу, щоб виявити зв’язки між Романом Бондарем та УПА, а крім того, приємно було побувати в селі з Марією.