Написавши ці слова, я відчуваю себе краще, але розумію, що тільки написати – це ще не все. Мене бентежить сказане цим полковником, нібито ваш батько – начальник штабу напіввійськової націоналістичної організації. Стає погано від страху, що наші дві країни можуть бути втягнуті в жорстоку боротьбу й багато молодих людей втратять життя.
Отже, я сказала правду, як завжди наполягав Альоша. Робіть із моїм листом усе необхідне, аби зупинити ці вбивства, що можуть призвести лише до роз’ятрення старих жахливих ран.
Хай Бог благословить і захистить нас усіх.
Валерія Осипівна».
– Я знала, Бог не знехтує мої молитви! – сказала Марія. – Віддам листа татові, він зачитає його в Парламенті й вимагатиме офіційного розслідування.
Справи виходили з-під контролю Степаняка. Йому потрібен був час подумати.
– Я не певен, що це найкраще рішення, – сказав він. – Ти знаєш, як буває з парламентськими розслідуваннями, особливо, коли є такі, хто не бажає розкривати правду. Краще буде, якщо твій батько не опиниться в ситуації, коли б йому довелося захищатись від образливих звинувачень. Дозволь мені взяти листа. Я, здається, знаю, як його краще використати.
– Правда? Чудово, Тарасе! – Марія поцілувала його в щоку. – Я знала, що можу тобі довіритися.
На вкритому мерзлою шугою тротуарі, біля будинку Руху, валялася порожня бляшанка з-під консервів «Heineken». Степаняк сердито копнув її, й вона загриміла на порожній площі Перемоги в напрямку готелю «Либідь». Він роздумував, куди піти, й вирішив теж повернути за банком й зайти до валютного бару, але вогні світлофору змінилися і три ряди легкових і вантажних автомобілів поїхали на нього. Степаняк повернувся на тротуар. Можна було піти додому. Але де його дім? Звичайно, це не квартира на вулиці Урицького. Він пішов за іншими трьома рядами машин – бульваром Шевченка.
Нахиливши голову проти вітру, з руками в кишенях куртки і листом, що пік його, в задній кишені джинсів, Степаняк проминув неспокійну чергу на зупинці тролейбусу номер 9 і, без певної мети, подався до центру міста. Коли він перетнув вулицю Комінтерну, залізний паркан замінив будинки праворуч. Вхід до Ботанічного саду був зачинений. Немов полонений, Степаняк хапався за прути паркану. По той бік огорожі схилом пагорба розсипалися закляклі голі дерева, а біля підніжжя притулилася висока оранжерея.
Лист залишив мало сумніву: Марченкова вбито не українськими націоналістами, а росіянами. Якщо це так, то полковник, який відвідав Марченкову, був, дуже можливо, Микола Красін. Якщо це так, то Красін не просто ганьбив Романа Бондаря, поєднуючи його з якимись божевільними терористами, які називають себе УПА, – Красін сам і організував усю операцію.
Але що за цим ховається? Чому Красін нічого про це не сказав? Чому з самого початку попросив його, Степаняка, простежити за діяльністю УПА? Степаняк відчув себе в пастці, у грі, в якій хтось, не повідомивши його, змінив правила. Чи, може, він занадто багато волі дав своїй уяві? Параноя – хвороба інфекційна, й навіть кілька днів у Русі було досить, щоб заразитися й підпасти під антиросійський вплив.
Степаняк пожалкував, що лишив у кабінеті хутряну шапку, й підняв комір куртки, а потім знайшов порятунок від вітру у вестибулі станції метро «Університет». Ставши під світлом поруч з прилавком, де продавали живі квіти, він перечитав листа Марченкової. Принаймні зараз мав поважну причину не говорити Кристіні Лесин, хто є Тарас Боровець. Але, якщо використати листа обережно, можна буде також зрозуміти, що в біса діється. Степаняк опустив жетон в один з телефонів-автоматів у вестибулі метро й набрав номер Петросяна.
Золотаво-сіре світло із заґратованого вікна бічного вівтаря падало на сірий мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, який в одинадцятому сторіччі об’єднав землі Руси й правив ними більше ніж три десятиліття. Степаняк вивчав хрести, риб, виноград і пальми, вирізьблені на саркофазі. Хотів би вірити в їхню силу, але вони були лише символами, як серп і молот, символізуючи потребу людей вірити в щось більше, ніж самим собі.
Він не чув кроків, але куточком зору бачив Петросяна, що прийшов у формі військово-морських сил і з доброзичливим виразом на обличчі.
– Чому ви вирішили зустрітися тут, а не в готелі «Либідь»? – здивовано втупившись у Степаняка, запитав Петросян.
– Свята Софія до вас ближче, – відказав Степаняк, що було й правдою і неправдою. Собор був місцем, де він міг заспокоїтися й обдумати, як переконати Петросяна.