– В чому проблема? – запитав Петросян.
– Ми не можемо пов’язати Бондаря з УПА, – сказав Степаняк, слідкуючи за реакцією Петросяна.
Петросян залишався незворушним.
– Чому?
– Марія Бондар знає, чому генерал Марченков їхав на зустріч з її батьком, коли машина потрапила в засідку.
Маска приязні зникла з обличчя Петросяна.
– Звідки?
Петросян запитав звідки, а не що.
– Вдова Марченкова прислала їй листа, – сказав Степаняк.
Петросян зморщив губи:
– Лист у вас?
– Ні, – збрехав Степаняк.
Петросян кивнув, обійшов навколо мармурової труни й зупинився біля Степаняка.
– Яку мету зустрічі її чоловіка з Бондарем називає Марченкова?
Степаняк повернувся й зустрів погляд круглих, мов намисто, блискучих очей Петросяна.
– Ви не знаєте?
– Гадаю, буде краще, коли ви скажете мені це, – обличчя Петросяна мало непроникний вираз, але в голосі чулася погроза.
– Вона пише, ніби її чоловік збирався повідомити Бондаря про таємний наказ переправити до Росії ракети. Все свідчить, що Марченков був убитий російськими військовими. – Степаняк уважно стежив за обличчям Петросяна, але воно лишалося непроникним. – Українці напевне прийдуть до такого висновку.
– Хто ще про це знає?
– В даний момент, крім Марії Бондар, ніхто. Вона збиралася просити батька порушити це питання в Парламенті, але я сказав, що маю кращий план.
– Який?
– Зателефонувати вам.
Обличчя Петросяна розпливлося в посмішці, очі знову заблищали.
– Гаразд, ви зробили добре. Вам краще негайно піти до Кристіни Лесин і сказати їй – хто є Тарас Боровець.
– Але...
– Але що?
Екскурсовод вів до вівтаря групу, чоловік з двадцять, німецьких туристів. Петросян відступив у прохід під кам’яну арку.
– Але тепер, коли дочка Бондаря має цього листа, жодна газета не повірить, що Бондар – начальник штабу УПА, – сказав Степаняк, підійшовши до Петросяна.
– Ось чому важливо, щоб ви зв’язали Бондаря з УПА раніше, ніж лист буде опубліковано. Коли Бондар повідомить про нього, уже буде в багні. – Петросян підвів Степаняка до частково забіленої вапном фрески Ярослава Мудрого одинадцятого століття, а потім – олійної картини сімнадцятого століття, біля якої колись відкрився, що він агент Лєскова.
– Якщо багно розповзається досить товстим шаром, під ним важко буде побачити розумного правителя, ви згодні? – Петросян засміявся й повернувсь до Степаняка. – А щоб було ще важче, викрадіть листа, й Бондар не зможе пред’явити ніяких доказів.
Степаняк відвернувся. Його стратегія зазнала краху.
– Ви не здаєтеся дуже щасливим, – сказав Петросян.
Степаняк намагався приховати злість. Обережно добираючи слова, він сказав:
– Я хочу знати, що діється? Що це за група УПА, яка влаштувала засідку на Марченкова?
– Цього вам знати не потрібно.
Степаняк повернувся до Петросяна.
– Перестаньте поводитися зі мною, мов з ідіотом. Я ризикую. Я працюю в Русі. Мельник підозрює мене після передачі Сі-Ен-Ен. Якщо дізнається, що я агент російських військових сил, його не зупинять рішення Женевської конвенції. Я не можу працювати в темряві, тому дайте відповідь на мої запитання.
Петросян стенув плечима.
– Якщо ви наполягаєте... УПА – це група колишнього загону ОМОН, яка після проголошення незалежності підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України.
– Вони отримують накази полковника Красіна?
Петросян обвів поглядом великий центральний неф, стіни й колони якого були викладені блискучими, на золотому тлі, мозаїками, що їх, ігноруючи знаки заборони, фотографували японські туристи.
– Гадаю, вірніше буде сказати: від Лєскова.
Степаняк чекав на таку відповідь, але, все одно, коли почув її, в нього з’явився біль у шлунку. Не міг глянути Петросянові в очі й удав, ніби вивчає в апсиді велику, голубу на золотому тлі мозаїку Діви Оранти, яка молилася від імені людства.
– Це Лєсков наказав їм катувати Марченкова?
– Звичайно, ні, – Степаняк почув сміх у голосі Петросяна. – Він робив це сам. Він має великий запас патріотизму. Але ви це самі знаєте.
Степаняк підвів очі від Діви до куполу над нею, звідки на них дивився Христос-Спаситель, правитель Світу. Христос міг правити світом Марії й Марченкової й захищати його, але як міг він захищати світ Тараса Степаняка, світ, у якому жив полковник Микола Красін?!
Гучний стукіт у двері налякав Кристіну Лесин. Вона накинула ланцюжок, а вже потім відсунула засув і відімкнула двері.