– Знаєте, – вів далі Красін, – я б не хотів тривожити вас. Повідомлення не підтверджені. Досі ми завжди вважали ракетні війська найнадійнішими в армії.
– Я ціную твою відвертість, Колю, – сказав Веллс.
Красін підвівся.
– Прошу мене вибачити, сьогодні ввечері лечу до Києва, щоб дізнатися, що там справді діється. Якщо виявиться щось серйозне, я вас повідомлю.
– Боже милий! – знову вигукнув Веллс, коли Красін пішов. Ходив кімнатою, мов боксер перед боєм за звання чемпіона. – Цим негідникам-українцям довіряти не можна.
Кемпбелл поклав руку на камін.
– Як один із кельтських диваків, я можу зрозуміти, що відчуваєш, опинившись у маленькій країні, поряд з великим, сильним сусідом. Але Україна не дуже маленька, вдвічі більша від Об’єднаного Королівства. І ми маємо власні, незалежні ядерні засоби стримування. Чому ж не повинна їх мати Україна?
– Тому, Джеммі, що після всього цього галасу про користь незалежности їхня економіка опинилася в болоті. В них немає, як у нас, традицій демократії. Це класичний сценарій їхніх давніх фашистських мрій виборсатись нагору.
– Фашистських?
– Так. Під шкірою вони фашисти. Хто були охоронці в нацистських концентраційних таборах? Українці. Повір мені, Джеммі, нам потрібна сильна Росія, щоб тримати цих негідників під контролем. – Веллс глянув на свій годинник.
– Повідомлю Пентагон. Треба тримати за горло цих українців, поки вони виконають свою обіцянку віддати всю ядерну зброю, розташовану на їхній землі.
– Але, Роне, це лише слова полковника Красіна.
Веллс затримався біля дверей.
– Джеммі, ти тут новий. Дозволь сказати тобі, що полковник Красін та його люди завоювали нашу довіру під час спроби перевороту 1991 року.
– Я ніколи не думав, що моя вітальня так впливає на людей, – сказав Дігбі Еверетт, коли Кемпбелл повернувся до бального залу. – Спочатку зникає полковник Красін, а за ним – полковник Веллс, немов побачивши привид. Ви ж не бачили там привида, Джеммі?
– Нам треба поговорити, пане посол.
– Я передбачав, що може виникнути така потреба. Почекай, ми зараз до тебе вийдемо. – Еверетт усміхнувсь італійському військовому аташе й підійшов до леді Еверетт. – Боюся, в нас чоловіча розмова, Елеоноро. Ти сама тут упораєшся?
– Річард, як звичайно, біля столу з напоями, – сказала леді Еверетт, не змінюючи посмішки.
– Дякую тобі.
Привітно до всіх усміхаючись, сер Дігбі Еверетт підійшов до столу з напоями й звернувся до схожого на принца Чарльза чоловіка середнього віку, який намагався щось довести дружині шведського військового аташе.
– Вибачте мені, місіс Ланквіст, – сказав Еверетт, – але там хтось дуже наполягає на розмові з Річардом.
– Зараз? – запитав Річард Аберкромбі, коли вони відійшли.
– Боюся, що так.
Кемпбелл чекав за дверима. Аберкромбі набрав код електронного замка й завів їх до замаскованої кімнати. Електронні імпульси були жмутками спрямовані в порожнечу між внутрішніми й зовнішніми стінами, стелями й підлогами, щоб перешкодити підслуховуванню.
Три чоловіки сіли навколо круглого столу, й Кемпбелл, майже слово в слово, повторив розмову з Красіним.
– Що ти на це скажеш, Річарде? – запитав Еверетт.
– Мені все це не подобається, пане посол, – відповів Аберкромбі. – Дехто з політиків у Києві вимагає, щоб Україна зберігала ядерну зброю, розташовану на її території, поки Росія має свою ядерну зброю. Але нам було сказано, що тактичні ядерні боєголовки передані Росії для демонтажу й уся стратегічна ядерна зброя в Україні контролюється Москвою, тому я завжди вважав київські вимоги за політичне хизування.
– А зараз?
– Коли стосунки між Росією та Україною на вістрі леза, ми стоїмо перед ще більшою міжнародною кризою.
– Що, по-вашому, має робити Лондон?
– Я згоден з Веллсом. Захід не може дозволити Україні зробити задній хід і відмовитись од обіцянки стати без’ядерною державою. Я б сказав, що НАТО має натиснути на Україну, перш ніж ситуація вийде з-під контролю: почати з погрози економічних санкцій.
– Джеммі?
– Я тут новий, пане посол. Не знаю ситуації так, як Річард.
– Авжеж, – погодивсь Еверетт, – але ви можете висловити точку зору поінформованого стороннього.
– Я висловив свою точку зору на українську справу полковникові Веллсу, але він з нею не згодний.
– Не дивно, – завважив Аберкромбі. – З самого початку утворення Співдружносте Незалежних Держав українці підписували угоди, а потім, коли їм було потрібно, знаходили причину вибачитися й зректися свого слова. Зараз їм підходить статус ядерної держави. Ми просто зобов’язані бути рішучими з цими людьми. Це єдина мова, яку вони розуміють.