Еверетт відкинувся на своєму стільці й заплющив очі. Кемпбелл подумав, що він задрімав, коли Еверетт глибоким голосом заговорив:
– Знаєте, росіяни завжди мали особливий погляд на Україну й Білорусь, на відміну від погляду на інші їхні колонії. Багато росіян вважають їх взагалі не колоніями, а просто провінціями Росії.
– Пане посол, – сказав Аберкромбі, – це українці, а не росіяни так себе поводять, і при цьому досить небезпечно, ти згоден, Джеммі?
– Кожна з тих 130 ракет СС-19 озброєна шістьма 550-кілотонними боєголовками, – сказав Кемпбелл. – Грубо кажучи, кожна з них має силу 250 Хіросім.
Все ще з заплющеними очима, Еверетт запитав:
– Ви певні, що в армії немає росіян, які шукають відновлення своєї влади над Україною?
Аберкромбі ледве стримував себе.
– Так, пане посол. Між тим, Росія, мабуть, судить про своїх слов’янських сусідів по минулому. Можу я вважати, що зараз наше завдання – мати справу з сьогоднішньою політичною реальністю? А це означає – треба зробити так, щоб ці ракети не потрапили в погані руки, поки ще не пізно.
Еверетт кивнув, немов погоджуючись, але додав:
– Знаєте, ми, здається, занадто покладаємося на цього Красіна. Я знаю, що попередник Джеммі почув від нього натяк про зв’язки відновленої УНА з ІРА. Але я не певен, що ми повинні повністю довіряти полковникові Красіну.
– Довіряємо ми йому чи ні, пане посол, – сказав Кемпбелл, – але американці йому довіряють.
– А так, американці – дуже довірливі люди. Чудова якість, звичайно, але якщо надто вірити, особливо військовому, можна обпектися. Я думаю про їхню велику готовність вірити таким, як генерал Батіста, генерал Піночет, генерал Нор’єга, генерал Самоса, майор Добесан, генерал Лон Йол і кільком іншим військовим джентльменам. – Він кивнув, цього разу – сам собі.
– В цілому, я гадаю, американці стоять перед небезпекою, не розібравшись, ускочити в халепу.
Аберкромбі кинув розпачливий погляд на Кемпбелла.
– Я гадаю, пане посол, – сказав він, – що ми не повинні утримувати Джеммі від підготовки доповідної для Лондона.
– Звичайно, мій дорогий. Але, сподіваюся, Джеммі, ви не будете вважати недоречним, якщо я викладу свої власні думки міністрові закордонних справ. Я не вважаю, що Лондон повинен вдаватися до якихось термінових дій, поки ми не впевнимося, що: а) полковник Красін говорить правду; б) українці здатні обійти блокуючі механізми й запустити ракети; в) вони настільки божевільні, що готові це зробити.
Він обернувся до Аберкромбі:
– А яка ваша думка, Річарде?
– Відверто кажучи, пане посол, – сказав Аберкромбі, – я думаю, що розбіжності між Росією та Україною можуть обернутися другою Югославією.
Після того як Степаняк дав Кристіні Лесин листа вдови Марченкової, він удруге насмілився йти з роботи додому пішки.
Знав, що це нерозумно, але почував себе безпечно в набитому в годину пік тролейбусі, де запахи нагрітих шкіряних пальт, мокрого штучного хутра, водонепроникного пластика, дешевих парфумів та поту немитих людських тіл тамували запах страху.
Три дні Степаняк не ходив на роботу взагалі. Ранком після того, як віддав Кристіні листа, він у квартирі на вулиці Урицького скотився з продавленого ліжка, сходив до туалету, взяв з холодильника пляшку горілки, зняв трубку з апарата й знову занурився в захисне тепло постелі. Наступного дня ігнорував наполегливі звуки дверного дзвінка. В голові грюкало, немов хтось барабанив у двері. Але це було неможливо: ніхто не міг дістатися до дверей, не відімкнувши сталевої решітки, що захищала коридор. Грюкіт припинився. В тиші він почув рип ключа в замку. Мабуть, горілка й страх зіграли жарт над його свідомістю. Він натяг на голову простирадло, ковдру й покривало з козячої вовни. Почулися кроки двох пар ніг по лінолеумі коридору. Двері спальні з рипом відчинилися. Серце Степаняка шалено калатало, все тіло вкрилося потом. Єдиними молитвами, які він знав, були звернення до Леніна.
Раптом простирадло, яке він стискав у руках, потягли, й він почув гортанний сміх:
– Він тут!
Степаняк крадькома глянув на яскраве світло. Роман Бондар у твідовому піджаку й сірих штанях розсував фіранки. До кімнати ввійшла Марія. Вона мало не задихнулася від алкогольних випарів.
– Тарасе, що трапилося?
– У мене був грип і висока температура, – збрехав Степаняк.
– І ти приймав традиційні ліки, – усміхнувся Роман Бондар, піднімаючи з підлоги три порожні пляшки з-під горілки.