Личко Марії було бліде.
– Ми дуже турбувалися. Ніхто не знав, де ти, а на телефонній станції сказали, що телефон не працює. Тато поїхав і взяв у дядька Василя запасний ключ.
– Дякую, – промимрив Степаняк.
Марія торкнулася його вологих брів.
– Я заварю тобі шипшини. Поп’єш гарячої.
– Мені вже краще.
– Йому потрібна чорна кава, – сказав Бондар.
Степаняк прийняв душ, поголився і вже одягнений зайшов до кухні, де на нього чекали Марія та її батько.
– Не розумію, для чого Соня поставила цю кляту решітку, – поскаржився Роман Бондар. – Відчуваєш себе ніби у в’язниці.
– Ти добре знаєш, для чого, тату, – сказала Марія, наливаючи каву в три чашки на маленькому столі з пластиковою поверхнею. – Без цього квартири тепер ніяк не захищені.
Бондар похитав головою, провів рукою по гриві сивого чуба й ослабив краватку.
– Ти добре надумав, Тарасе, – сказав він. – Стаття Кристіни принесла значно більше користі, ніж коли б я просто порушив питання в Парламенті. Америка й Британія відповіли підтримкою великої програми економічної допомоги від МВФ, щоб ми могли стати на ноги.
– Я ж говорила, що ми можемо покластися на Тараса, – гордо всміхнулася Марія.
– Все, що нам зараз потрібно, – потираючи руки, сказав Бондар, – це знайти того російського полковника.
Напередодні третього дня невиходу Степаняка на роботу в телевізійних вечірніх новинах було повідомлено, що Валерія Марченкова отруїла двох своїх синів, а потім отруїлася сама, лишивши записку, що після смерті чоловіка їм немає сенсу жити. Подзвонила Марія. Її мучило почуття провини за розголошення листа Валерії Осипівни. Вона просила Степаняка бути обережним і не ризикувати, розшукуючи російського полковника.
Обережним! Що він міг зробити? Степаняк був певен, що смерть Марченкової – на сумлінні Красіна. Він думав про втечу, але це було б визнання своєї вини. І куди втікати? ГРУ має агентів у всіх країнах, а Красін ніколи не заспокоїться, поки агента-зрадника не буде покарано. Думав зателефонувати до Петросяна, але що йому сказати? Що на вулиці похолоднішало й що він не має ніякого відношення до тієї статті?
День Степаняк перебув удома, але почував себе в цій квартирі на останньому поверсі, мов у пастці. Наступного дня поїхав на роботу тролейбусом. У натовпі було безпечніше.
Крихка хоробрість Степаняка захиталася в кінці тижня. Прийшовши на роботу в четвер, він знайшов на своєму столі записку від Марії, в якій та повідомляла, що батько в лікарні, у нього серцевий напад. Чи не причетний до цього теж Красін?
Степаняк не міг заховатися, не мав іншого вибору, як продовжувати свою щоденну рутинну роботу. У вихідні пішов до лікарні відвідати Романа Бондаря. Петросян не зголошувався. В середу наступного тижня Степаняк насмілився піти з Руху додому пішки. Боявся кожної повільної машини, але жодна з них не зупинилася, ніхто не чекав на нього й у неосвітленому під’їзді житлового будинку.
В четвер увечері було дуже холодно. Колись дуже давно температура взимку стояла нижче двадцяти п’яти градусів протягом цілого місяця, але він пам’ятав той холод як яскравий, підбадьорливий. Теперішній холод був сірим і проймав до кісток. Степаняк заспокоював себе думкою: якби Петросян підозрював його в розголошенні листа Марченкової, то напевно вже з ним зустрівся б. І все ж Степаняк ішов лівим боком вулиці, щоб спостерігати за зустрічним рухом автомобілів.
Степаняк ішов униз, наближаючись до річки Либідь, коли побачив, що тротуар перегороджений тимчасовим бар’єром – у зв’язку з ремонтом однієї з багатьох несправних водяних магістралей. Він перетнув дорогу й пішов далі, проминувши повільну, незамерзлу річку Либідь, зігріту стічними водами теплоелектростанції. У тіні під залізничним мостом його раптом схопила за плече чиясь рука. Перед ним було неголене, червоне від алкоголю обличчя.
– Пожертвуйте, ради Бога, на шматок хліба, – простяг вільну руку старий.
Степаняк вирвався й швидко пішов вулицею Урицького. Вище, на протилежному боці, було видно його будинок. Він оглянувся, збираючись перейти вулицю, коли біля нього зупинилася чорна «волга» й відчинилися дверцята.
– Знову зустріч у літературному клубі? – нервово пожартував Степаняк, проте сів у машину.
Петросян, нічого не відповівши, розвернувся й рушив назад до майдану Перемоги.
Степаняк відчайдушно намагався придумати щось, нарешті запитав:
– Що ви хочете, щоб я зробив зараз, після статті Кристіни Лесин?
Петросян дивився вперед і, не поспішаючи, їхав у бік Подолу. Якщо від сміху Петросяна Степаняк утрачав певність, то від його мовчанки холола кров.