– Зміцнить оборону.
– Добре, за рахунок чого?
– Української армії, яку він будує.
Красін похитав головою.
– Армія складається з людей. Проблема в тому, що в наші дні ніколи не можна бути певним у їхній лояльності. Ви згодні з цим, підполковнику? – За спиною Степаняка панувала мовчанка. – Яка цьому альтернатива?
– Політична підтримка Європейського співтовариства й НАТО?
Красін невесело засміявся.
– Політична підтримка – така ж ненадійна, як і лояльність колишніх радянських офіцерів. Ні, для нього найкраще – безлюдні засоби, що протягом сорока років стримували НАТО від вторгнення в країни Варшавського Договору.
Степаняк засовався на своєму стільці.
– Бомба?
– Цілком вірно. Поки Україна має ядерну зброю, Росія утримуватиметься від спроби зазіхнути на її територію, навіть якщо, скажімо, населення Донецька проголосує за возз’єднання з Росією.
Степаняк не розумів, куди Красін хилить і як йому довести свою відданість, але нутром відчував, що слід чекати найгіршого.
– Тому, не буде дивно, – продовжував Красін, немов аналізуючи хід-відповідь у класичному шаховому гамбіті, – коли батальйон стратегічних ракетних військ урочисто заявить про свою вірність Україні й поклянеться захищати її своєю зброєю.
– Але ж український уряд погодився, що всі стратегічні ядерні ракети в Україні переходять під контроль Москви, поки не будуть демонтовані, – сказав Степаняк.
– Теж вірно. Ці війська вірять українському уряду не більше, ніж російському командуванню. Вони врочисто поклянуться на вірність не урядові України, а Верховній Раді. І саме тут, мій дорогий майоре Степаняк, ви доведете свою відданість, у яку так не вірить підполковник Петросян.
У горлі в Степаняка надто пересохло, щоб щось проказати. Він лише кивнув.
Красін поставив лікті на стіл, склав пальці пірамідою й поверх цієї піраміди дивився на Степаняка.
– У Кристіни Лесин не повинно виникнути жодних труднощів у отриманні заяви цих військ, особливо коли вона буде вами заздалегідь підготовлена. Ви повинні переконати її: незалежно від того що Роман Бондар заявив публічно про вивезення всієї ядерної зброї з України, він вважає, що Україна повинна зробити це лише тоді, коли Росія теж відмовиться від свого ядерного озброєння.
З’явився промінчик світла. Степаняк побачив спосіб уникнути необхідносте вплутувати Бондаря.
– Роман Бондар у лікарні, – сказав він. – Минулого тижня в нього був серцевий напад.
Красін підняв брови.
– Підполковник ГІетросян – дуже ретельний офіцер. Він повідомив мене про цей факт. Це робить ваше завдання, майоре Степаняк, набагато простішим.
– Надто простим, – почувся ззаду голос Петросяна. – Це навряд чи можна вважати випробуванням на вірність.
Красін розламав пірамідку й немов знесилено опустив руки.
– Розумієте, що я маю на увазі, майоре? Між тим, не бійтеся. Матимете іншу можливість довести свою вірність. Коли підрозділи підуть захищати ці ракети й кілька інших установок, ви виголосите заяву від імені Бондаря та від імені Руху, закликаючи Українську армію битися до смерти проти об’єднаних сил Росії й НАТО.
Голос Степаняка зірвався на фальцет:
– НАТО?.. Вони пошлють війська?
Брови Красіна насупилися.
– Ваша заява мусить усіх переконати, що НАТО, кероване американцями, вживає військових заходів, щоб спонукати українців до виконання своїх обіцянок.
– Але ж це буде масове винищення. Українська армія не зможе протистояти втручанню Росії та НАТО.
Красін зітхнув.
– Майоре Степаняк, ви сьогодні, здається, дуже повільно мислите. Я вважаю, більшість полкових командирів Української армії дійдуть цього висновку значно швидше. В цьому ми покладаємося на вашу донкіхотську заяву від імені Бондаря. Не думаю, що ви нас підведете. А ви, підполковнику Петросян?
Ззаду ніякої відповіді не почулося.
– Коли це трапиться? – запитав Степаняк.
– Коли батальйонний командир стратегічних ракетних військ України зателефонує кореспондентам телебачення про свою клятву на вірність. Наші парашутисти будуть неподалік. Я зроблю все, щоб ваша заява потрапила до Кристіни Лесин якомога швидше й була готова до публікації в момент, коли почнеться акція.
– Навіщо вплутувати сюди Бондаря?
Красін подивився повз нього на Петросяна.
– Гадаю, на це запитання маєте відповісти ви самі, майоре Степаняк.
Степаняк чув дихання за спиною. Намагався викинути з голови страх, щоб подумати. Нарешті сказав: