– Бо заява мусить виходити від гідного довіри політика.
– Вірніше, від єдиного чоловіка, здатного об’єднати охоплену панікою країну за умови, що його підтримає Захід. Але ваша заява від його імені позбавить Бондаря такої підтримки. Далі додумуйте самі, майоре, – вперше за ввесь вечір усміхнувся Красін. – Можу я вам вірити, майоре Степаняк?
Красін знав його краще, ніж він знав себе. Степаняк почув свій голос, що промовив єдино можливу відповідь:
– Так.
– Я сподівався, що ти принаймні принесеш мені чогось випити, – сказав Степанякові Роман Бондар.
– Якби приніс, він би мені за це відповів! – пригрозила Марія, поправляючи подушку під головою батька.
Роман Бондар за кілька днів хвороби постарів, хоча духом не занепав: голубі очі сяяли на попеченому негодами блідому обличчі. Якби не чуприна, був би натуральний сибірський зек, майнуло Степанякові. Уявити це було легко. Пришити прямокутну, з проштампованим номером, нагрудну кишеню – й одяг зека готовий. А лікарняна палата з двадцятьма чотирма стандартними металевими ліжками та плямами бетону в місцях, де облупилася блідо-зелена штукатурка, могла зійти за концтабірний барак. Але за п’ятнадцять років свого ув’язнення зек Бондар більшість сибірських зим провів у карцері – як правило, неопалюваному дерев’яному бараці з товстими дошками замість ліжка. Біля в’язня тоді не було люблячої дочки, щоб збила йому подушку й ніжно погладила його великі руки.
– Жінки! – сказав Бондар, ніби був збентежений, але глибока любов між батьком і дочкою зворушила Степаняка.
Це було безкорисливе, заспокійливе почуття, про яке Степаняк і не чув, поки зустрів Марію та її сім’ю. Його власний батько був жорстокий, непривітний чоловік, який вважав, що син безхарактерний, а мати душила сина любов’ю, якої сама ніколи не зазнала. Степаняк за ними не сумував. За Романом Бондарем він би сумував.
– Тоді ви, отче, повинні таємно принести мені горілочки під виглядом святої води, – заявив Бондар.
Отець Танюк був маленький, сивоголовий і, на відміну від інших священиків, яких довелося зустрічати Степаняку, мав почуття гумору.
– А мені б довелося відповідати перед Катрусею! – він широко всміхнувся, показуючи золоті зуби.
– Така ваша відданість! – прогудів Бондар низьким голосом. – Десять років я піклувався про цього чоловіка в концтаборі «Перм», а він отак мені віддячує.
Катерина Бондар у білому лікарняному халаті й черевиках без підборів підійшла до ліжка й, потираючи руки, запитала:
– Що за сварка?
– Мене зрадив друг, – поскаржився Бондар. – Що швидше я звідси вийду, то краще.
– Ти нікуди не вийдеш іще три тижні, – сказала Катерина. – Тобі потрібен повний спокій. Ти повинен приймати всі ліки й суворо дотримувати дієти. Тут, нарешті, моє слово закон.
– Слухаю, лікарю, – вдавано покірливо сказав Бондар.
Катерина звела очі до стелі, Степаняк збагнув, звідки в Марії такий порух розчарування, й повернувся до отця Танюка та доньки.
Він дивився на вбогу лікарняну палату, на відвідувачів, які принесли квіти, тоді як хворим потрібні одноразові шприци та свіжі фрукти, й намагався зрозуміти, чому Бондар не скористався своїми привілеями.
Бондар упіймав його погляд.
– Скажи, Тарасе, ти справді думаєш, що та банда терористів, яка видала себе за УПА, була просто групою колишніх омонівців і діяла за власною ініціативою?
Степаняк дивився на сірі ковдри, виготовлені з відходів вовни, й думав, чи не навмисне Роман Бондар щойно використав слова «відданість» та «зрада».
– Підполковник Петросян переконаний, що це так, – відповів він. – Я не маю підстав думати інакше.
Бондар кивнув.
– Це ганьба, що Петросян не зміг з’ясувати, хто ці люди.
– Я згоден. Але він наполегливо працює над цією справою.
Бондар намагався перехопити його погляд.
– Єдине, чим було добре Міністерство внутрішніх справ, це бюрократія. Ти не подумав, що воно має списки всіх загонів ОМОН, які діяли в Україні?
– Петросян щось говорив про неповні записи в міністерстві.
Бондар звів брови.
– Але не в КГБ. Петросянові не потрібно залишати будинку своєї установи, щоб знайти імена й адреси всіх колишніх бійців ОМОН.
Степаняк сів на край вузького ліжка: так він міг уникнути проникливого погляду голубих очей.
– Можливо, вони поховалися в Росії.
– Це було б розумно. Але за «чорними беретами» особливо великого розуму не помічалось. А ти не вважаєш, Тарасе, що за всім цим відчувається неабиякий розум?