Не досить приваблива? Її нагота перевершила всю його уяву, що виникала, коли він пестив податливе тіло Кристіни: кожного разу він уявляв Марію. І зараз уява ставала дійсністю.
Його голос змінився від хрипкого шепоту до пронизливого зойку:
– Ні, ні! Ні!
Сльози текли по щоках Марії й скрапали на її груди.
Степаняк стрімголов вискочив з квартири, залишивши там подаровану Марією заячу шапку.
Порожня пляшка з-під горілки лежала посеред квартири на вулиці Урицького. Алкоголь не затуманив розуму Степаняка. Він одчинив балконні двері й вийшов на холод. Поруч із ним, на вузькому балконі, стояли Толині санчата. Дев’ятьма поверхами нижче, пропонуючи вихід, тягся тротуар. Щоб долетіти туди, досить було кількох секунд. Степаняк опинивсь у глухому куті. Він принизив єдину жінку, яка пропонувала йому кохання замість статевого задоволення. Не доторкнувшись до Марії й пальцем, він опаплюжив її в огидніший спосіб, ніж ті офіцери КГБ, коли їй було чотирнадцять років: осквернив не тіло, а її порядність, довіру, її кохання. Він не міг зараз сказати Кристіні, нібито Роман Бондар підтримує захоплення ядерних ракет. Не зможе, коли почнеться окупація, потелефонувати на телебачення й сказати, начебто Роман Бондар закликає Українську армію боротися до смерти проти об’єднаних сил Росії й НАТО. Але це «віроломство» щодо Красіна вирішить його долю. Краще зробити зараз один безболісний крок через хитке поруччя, ніж помирати в агонії смертю, яку наготує йому Красін.
Він зібрав усю свою волю, щоб зникнути... Зникнути – куди? Краще не дивитися вниз. Над ним було синє вечірнє небо. Перед ним, на тлі червоної стрічки обрію, стояли темні силуети однакової висоти, прямокутні житлові будинки вулиці Урицького з золотавими цятками освітлених вікон. Мов два ряди гігантського доміно, плавно вигинаючись, вони бралися нагору.
На обрії, між рядами доміно, стримуючи наближення пітьми, мов черево великої печі, догоряло сонце. Чи не таким здається ядерний вибух?
Згадка про біле тіло Марії, що його вона була ладна принести в жертву, якої Степаняк не міг утопити в горілці, змінилася згадкою про Толю, про його захоплення Степаняковими вигадками, про вражену раком щитовидну залозу малого. Ця згадка залишилася й після того, як сонце ковзнуло за землю й піч зникла в чорноті ночі.
– Робити треба так, як ви вважаєте за найкраще, – сказав гідним голосом отець Танюк.
– Мені не потрібна лекція на тему моралі, – сказав Степаняк. – Ви можете зрозуміти, що я ні в якого біса не вірю?
Танюк почухав лису голову й знову засунув руки до кишень ряси. В кімнаті було холодно. З розп’яття над диваном-ліжком, де сидів Танюк, на Степаняка дивився Христос.
– Пробачте мені, Тарасе. Більшість тих, хто приходить до мене серед ночі, очікують моральної підтримки.
– Мені потрібно було порадитися з кимось, чи можу я щось зробити, аби запобігти вторгненню. – Степаняк підвівся. – Не кажіть нікому того, що я вам розповів. Я прийшов до вас, бо священики, вважається, ніколи не розголошують довірених їм таємниць.
– Довірених під час сповіді, – поправив його Танюк. – Я згоден: повідомивши Захід без будь-яких доказів, нічого не можна досягти, крім, як ви сказали, вашої смерти. А виходячи з того що ви розповіли мені про цього полковника Красіна, це буде винятково болісна смерть.
– Якщо це все, що ви можете мені сказати...
– Але, – перебив його Танюк, – мені здається, якщо ви бажаєте зробити щось корисне, то повинні постаратися здобути докази.
– Як я можу їх здобути?! – Степаняк рушив до дверей.
– Я лише священик. Нам потрібен хтось, хто знається на цих речах. Я думаю про віруючу людину, на яку можна покластися. Вона дотримає свого слова, якщо ми попросимо її не розголошувати почутого.
Степаняк зупинивсь у дверях:
– Хто це?
– Ярослав Мельник.
– Ні.
– Чому ні?
Мельник підозрював його з самого початку. Успіх Степаняка в Марії перетворив цю підозру в рішучість викрити дволикість Степаняка, й тоді... Степаняк не бажав думати, яку форму матиме Ярославова відплата.
– Він ревнує мене, отче.
– Ви певні, що немає іншого способу? – запитав Танюк. – Тарасе, якщо ви щиро бажаєте запобігти цьому вторгненню, то у вас немає ні великого вибору, ні, підозрюю, багато часу.
За годину по тому Ярослав Мельник сидів біля маленького, з пластиковим покриттям, столика на кухні священика, яка відрізнялась од кухні Степаняка на вулиці Урицького лише тим, що тут, замість перевідних картинок про Мікі Мауса, наліплених на потріскані плитки кахлів, отець Танюк намагався дати якесь забарвлення бездушній кімнаті, повісивши на тасьмі барвисті лики святих.