— Хто? Де?
— Люди Драка. Їхали за моїм таксі на джипі. Три йолопа. Я покінчив із ними.
Джордан вражено присвиснув:
— Раґнар, поки ти з нами — чого нам боятись?
— Да, розкажеш це Драку особисто. То який у нас план? Тікаємо? Бос же нас злив!
— Шеф спочатку сказав чекати. А потім перестав виходити на зв'язок, — пояснив Остін.
— Ну так — може уже лежить десь у канаві, довбаний італієць, — розізлився я. — А де Рікі?
Ми переглянулись.
— Хз. Він також знає про Драка. Може, уже втік куди… — говорить Джо, але я його перебиваю.
— Де, сука, Рікі?!
У цю мить двері бару розчинились і всередину зайшла свинцева смерть.
РОЗДІЛ 3. ПОЛЮВАННЯ НА ЧОРНОГО БОГА
«Скажу вам одну таємницю — не всі ми помремо. Але всі змінимось…»
Від Кален
Він повернувся. Цього разу світло не вимикали. Ці вусика не сплутати ні з чим. Рейхсканцлер Адольф Гітлер. Великий на трибуні, але маленький у ліжку…
— Чому ти приходиш сюди? — питаю я його після швидкого сексу.
— Ну, це ж очевидно, моя прекрасна. Чоловік приходить до жінки, щоб задовольнити свою сексуальну потребу.
Він старається бути зі мною ніжним? Це виглядає кумедно.
— Логічно. У тебе нема іншої жінки?
— Ні, звичайно.
Бреше. Я підвелась і сіла, спершись на подушку. Десь за стіною фальшиво стогнала котрась із моїх колег по роботі. Я ліниво окинула поглядом свого клієнта. Розмова не клеїлась. Але він не спішив іти геть.
— Адольф, ти ще чогось хочеш?
— Звідки ти родом?
— Що? — спантеличено витріщилась я на нього.
— Звідки ти?
— Із місця, де завжди панує літо. Там люди постійно посміхаються і навіть якщо сплять під відкритим небом — це їх не турбує, адже надворі тепло. Там море і сонце і… прекрасний шум хвиль. А кожного вечора біля багаття ми розповідаємо одне одному страшні історії.
Сподіваюсь мій тон був не надто іронічним, щоб клієнт зрозумів, яке це лайно собаче, а не правда?
— Це чудово. Тобі пощастило, — спокійно відповідає він. — А я виріс у маленькому містечку у Австрії. Життя наше було нелегким, як і у всіх людей довкола… Я хотів стати художником, а мій батько хотів, щоб я став чиновником. Пам’ятаю, як він розлютився, коли я йому вперше сказав про свої наміри. Але ця проблема досить скоро сама собою вирішилась — він помер, коли мені було 14 років.
— То ти став художником? — питаю із сарказмом.
— Я поступав у Відень із упевненістю, що стану, — рішуче відповідає він. — Проте там мені сказали, що я маю стати архітектором, а не художником. Я був розбитий і зневірений. У той же час померла мати. Я повернувся, щоб похоронити її… Мама мене дуже любила, тому що перед тим як у неї народився я, вона втратила трьох дітей.
На цих словах він замовк. І я подумала: «Моя мама мене також любила…»
— Ти залишився сиротою?
— Так. Із Паулою. Після цього я повернувся у Відень і почав працювати де прийдеться. Це були часи голоду і безробіття… У людей було мало надії.
Я пильно дивилась на цю особу, через яку було знищено десятки мільйонів людей, і не розуміла, що відбувається. Він прийшов до мене розповісти про своє життя? Поділитись своїми печалями? Чим він зараз займається там — у… своїй реальності? Уже напав на Європу чи ні? Уже вирішив знищити усіх євреїв?
— Ти також голодував?
— Звичайно.
— Ти зненавидів світ?
Він раптом розсміявся:
— Ненавидіти світ було би по-дурному. Я зневажав соціальний устрій.
— Ти уже почав війну? — ставлю пряме питання.
Він примружився.
— Дивно, що ти про це запитала. Я лише міркував над цим… Гадаєш, це єдиний варіант?
Тут я прикусила собі губу. Дурепа! А раптом ти зараз зміниш всю історію?!
Я розсміялась так силувано і штучно, як не сміявся найгірший актор у кінематографі.
— Та я просто пожартувала. Яку війну? Просто ти ж… сказав, що тобі не подобався соціальний устрій чи що там…
Я поглянула на годинник:
— Здається наш час закінчився.
— Зрозуміло, — Гітлер підвівся і вдягнув свого фашистського картуза. — До скорої зустрічі.
Він розвернувся і чітким кроком рушив із кімнати. Я провела його очима і якийсь час слухала, як імітує оргазм моя напарниця. Ніколи не вдаюся до таких театральних прийомів — якщо мені не добре, то клієнт побачить це. Люди люблять правду. Точніше не так — вони її ненавидять, але… обожнюють.