— Тут моя машина, — сплюнув Джордан. — Пішли.
Ми рушили.
— Джо, що з вухом? — запитав я на ходу.
— Що?
— Що із вухом?
— Бля, оглух. Чую лише на одне, — відмахнувся він.
Ззаду почулись удари — солдати ламали двері. Можливо, частина уже вийшла із вхідних дверей. Але ми встигли добрались до авто. Джо сів за руль і рвонув із місця.
Ми мовчали, поки машина не від’їхала на солідну відстань від району. Стало зрозуміло, що нас ніхто не переслідує.
— Куди далі? — запитав я.
— Мені потрібно знайти доньку, — сказав Остін, і я раптом помітив, що у животі у нього дірка від кулі.
Від Пола
— Майк зник!
— Де? Як?
— Пол, я не знаю. Пішов гуляти і не вернувся.
Ще ніколи я не чув голос Ромаріо таким зляканим. Навіть, коли його переслідували наркодилери, і він ховався у мене під ліжком два дні. Невже й справді нам ніколи не буває так страшно за себе, як за інших?
— Я уже виїжджаю, Ром. Ми його знайдемо.
— Скороти моє ім’я уже до «ро», щоб не мучитись, — не злостиво промовив мій друг і поставив слухавку.
Надворі була десята вечора. Перше жовтня. Холодало. Осінь стискала все у свої лабетах. Посмішки на обличчях людей осипались, як листя із дерев.
Моє вірне авто промчало крізь плетиво міста і виринуло на вулицях району Ромаріо. Надто часто я буваю тут останнім часом… Може, варто уже завести якісь знайомства? Перетерти із кількома нігерами? Купити у них пару косяків?
Весь на нервах, Ромаріо снував по тротуару перед своїм домом. Дорогу йому освітлював єдиний на всю вулицю ліхтар. У місті 350 тисяч ліхтарів, але тут був лише один.
Побачивши мене, Ром одразу кинувся до авто.
— Є якісь новини? — запитав я першим.
— Та які! Погнали, я знаю, де він може ошиватись.
Ми рвонули із місця.
— А що його дружки? Щось кажуть?
— Та де там… Всі шлангами прикидаються. «Він пішов додому. Я не бачив».
— Засранці…
— Ану, пригальмуй!
Ми уповільнились біля якогось темного провулку. Тут не було жодного ліхтаря. Я озирнувся — десь позаду миготіли тіні людських постатей. За моєю машиною уже полюють?
Із пітьми зблиснули чиїсь очі. Кіт.
Ром пильно вдивлявся у сутінки, а потім махнув рукою:
— Їдем далі. Ось туди, — він показав рукою.
— Так, а що взагалі сталось? Ти із ним сварився?
— Та нє. Він навіть у школі отримав хорошу оцінку сьогодні. Я його похвалив! Все було зашибісь! Тупо не знаю…
Батько чотирьох дітей захитав головою. Ми все більше занурювались у темні нетрі.
— Ром, куди ми їдемо?
— Тут якась покинута хата. Вони тут часто тусуються.
— Тут часто можуть тусуватись не тільки вони. У тебе є якась зброя?
— Нє. Звідки? Це дорого. А у тебе шо — нема?
— А має?
— Ти ж таксист! Ти гониш! Один таксист, що приїжджав сюди мав навіть калаш.
Я оторопів. Світло від фар машини безнадійно тануло у пітьмі, у якій міг ховатись хто завгодно. І він точно добре бачив нас. Мені стало страшно. Ромаріо ж по барабану куди сунутись — він малого свого шукає. А мене ніхто не захистить.
— Стоп, спиняйся, — скомандував місцевий, і я загальмував.
Проте після цього Ром виліз із машини. Я тихо вилаявся, але також вийшов. Довкола було тихо. Незвично тихо, як для Дарксіті. Ми обоє завмерли, вслухаючись у цю моторошну пастку тиші. І раптом:
— Допоможіть!
Це був крик хлопчика. Але Ромаріо уже упізнав свого сина.
— Майк! Я йду! — загорлав він і кинувся у темряву.
— Ром! Чорт!
Що робити?? Залишитись біля машини? Але ж він сам… У мене є ліхтар! Бля! Бля! Бля! Все це промайнуло у моїй голові за долі секунди. Зробив я наступне: схопив із авто ліхтар, закрив машину і ринувся услід за другом. Чого вартий я, якщо не прийду своєму другу на допомогу?
Ми пошкандибали всередину покинутого приміщення, намагаючись не зламати ноги серед ямів і каменюк. Я старався підсвітити Ромаріо ззаду.
— Ром, чекай, я зі світлом…
— Майк! Ти де?
— Тут! Я зв’язаний.
Голос став ближчим. Ми занурились у напів зруйнований будинок. Якщо б зараз на голову нам посипалась стеля — ми б не врятувались. Якщо б на нас тут чекав хоча б один нігга із маленьким кухонним ножичком — ми б не врятувались. Та навіть дохлий койот нас би тут завалив, напавши зі спини!
— Майк! Ти де? — крикнув Рома.
Він був злий і переляканий. Щось хруснуло під ногою. Я присвітив — шприц. Їх було тут багато. Немов мертві таргани, вони встеляли підлогу. А що це коричневе між ними? А-а, людське лайно. Ну, не дивно: вони коляться і сруть, коляться і сруть. Люди, що тут скажеш.