— Проспала. Запізнююсь на роботу, — заклопотано відповідаю, збираючись.
— Не уявляю, як ти умудряєшся проспати ввечері, — посміхається мала.
— Ех, не питай. Ходила за покупками, а потім прилягла на годинку і немов у ополонку провалилась.
Я метнулась до пакунків із магазинів і дістала звідти коробку.
— Це тобі.
— Що? Подарунок?
Тіна здивовано підняла на мене свої блакитні очі, але одразу вхопила пакунок. Вона, немов сорока, любила блискучі речі. А мені не було кому робити подарунки, окрім неї.
— Яка краса! Якраз підійде до мого блакитного плаття!
Радісно закружляла дівчинка із прикрасою по кімнаті. Вона навіть хотіла мене обняти, але я застережливо підняла руки, нагадуючи Тіні, що не люблю ніжностей.
— Рада, що тобі сподобалось. Все, мушу бігти.
Дівчисько вийшло зі мною звичним шляхом через двері і взяло із мене слово повідомити їй, коли повернусь із роботи.
Хм, Кален, після всього, що ти розповіла, здається, що ти збрехала — тебе таки люблять. Справді, можливо. Тіна… Хоч вона й не так давно з’явилась у моєму житті. Хоч вона значно молодша і не так часто заходить в гості. Але це уже значно краще, ніж цілими днями дивитись у стіну і слухати тишу, правда Кален?
Мабуть, справа у іншій любові.
На вулиці довелось ловити таксі із руки. Та мені одразу пощастило — щойно я вийшла, як на дорозі з’явилось авто із шашечками. Я замахала рукою і машина спинилась. Сіла всередину і серце моє чомусь похололо. За кермом сидів звичайний чоловік. Ще молодий, чорноволосий, із густими бровами. Красивий, я би навіть сказала. Серед моїх клієнтів таких не часто зустрінеш.
Проте було щось таке, що я одразу відчула. «Якщо ти поїдеш із ним, він відвезе тебе не туди, куди ти звикла потрапляти».
Мабуть, вся справа у іншій любові. Чоловічій любові.
— Де бордель, знаєш?
Від Раґнара
Бога нема. Нема і не було. Хіба тут можуть бути ще якісь сумніви? Люди прикриваються ідеєю Бога, немов шизофреники прикриваються своїм варіантами реальності перед лікарями. Немов хворі, котрі приховують свої смертельні зарази бляклою посмішкою на обличчі.
Я неквапливо йду вулицею Дарксіті, і перехожі обачно обходять мене. Ніхто не хоче проблем. Нема дурних, правда ж, Брут? Нема дурних.
— Стейк. Подвійну порцію картоплі фрі. Чорну каву, — роблю я замовлення, уже сидячи у кафе. Офіціантка — істота без минулого і майбутнього із мішками під очима — дивиться на мене своїм водянистим поглядом, немов на нові ворота. Хоча я вечеряю (насправді, снідаю) тут мало не кожен день. Безмозка дурепа! Через це кожного разу я змушений повторяти одне і те саме замовлення.
— Поняла, — каже істота, поправляє свій брудний одяг і йде у бік кухні.
Я мимоволі дивлюсь на годинник. Роззираюсь. У кафе не густо — ще двоє-троє відвідувачів із вигляду схожих на мене. Люди, котрі не хотіли би бути поміченими. Один відомий жартівник якось сказав, що життя більшості людей складається із одного завдання: не висовуватись.
Місто. Величезне, багатомільйонне місто. Місце, до якого прийшла цивілізація, правильно? Місце, де зараз можна знайти все: будь-які товари, постійні акції і знижки. Безкінечний асортимент розваг. Спокусу на будь-який смак. Страхітливу бідність і захмарне багатство. Ось до чого людство йшло тисячоліттями! Саме сюди — у смердючий, кримінальний і перенаселений тарганами мегаполіс. Люди самі, мов таргани тут — борються за виживання, повзають долівкою у пошуках наживи.
— Жалюгідно, — шиплю я крізь зуби.
У цей момент офіціантка — одна із непотрібних істот на цій планеті — приносить мені замовлення. Не промовивши ні слова, я накидаюсь на стейк.
— Хам, — тихо фиркає офіціантка і клацає своїми каблуками геть.
Обожнюю зневажати людей! І люди — вони обожнюють, коли їх зневажають. Особливо, жінки.
Я завершую свою трапезу, навмисне насвинивши на столі. Потім на якусь мить завмираю: залишити чайові? Чи залишав я їх раніше? Чесно кажучи, не дуже пригадую. Так, я завжди знаходжу спосіб принизити цю безтолкову, але…
— Гарсон! — раптом викрикую я.
Офіціантка неквапливо з’являється біля столу.
— Ну? — невдоволено викручує вона свої губи.
— Як тебе звати?
— Яка тобі різниця? Я не сплю за гроші.
Я розреготався. Так гучно, що усі у кафе звернули на нас свої тьмяні погляди.
— Ти думаєш, що я хочу із тобою переспати? Зовсім здуріла? Подивись на себе, — я розвертаюсь до жінки всім корпусом. — Ти страшна і смердюча. Таке враження, що власник кав’ярні підібрав тебе на сміттєзвалищі. Це значить, що навіть бомжі тебе не хотіли підібрати. Ти виглядаєш на сто років старша, ніж ти є. Ти живеш гірше, ніж якби ти померла. Ти жалюгідний приклад падіння людини.