Вона стояла і дивилась на мене спопеляючим поглядом. Природна реакція — вони всі хотіли би убити того, хто їх ображає. Але не уб’ють — кишка тонка.
— Послухай мене, — продовжую. — Ти хочеш заробляти більше?
Я зробив паузу — вона не відповіла. Я й не очікував.
— Ти хочеш мати більше грошей, для того, щоб вдягнутись краще. Щоб з’їсти краще. Щоб купити собі кращі речі, переїхати у кращу оселю. Знайти собі пристойного мужика. І може навіть, стати самій кращою. А? Хочеш заробляти більше?
— Хочу, — відрубала вона, стиснувши себе руками, немов перед стратою.
— Тобі, бля, запам’ятай мене. І завжди, коли я приходжу, вітайся, посміхайся, знай, що я замовляю. Пропонуй мені щось новеньке. Запитуй, чи смакувало… І тоді я буду залишати тобі щедрі чайові. І ти БУДЕШ заробляти більше.
Я підводжусь, дістаю із кишені купюру і залишаю її на столі.
— Це мій перший і останній аванс для тебе.
Розвертаюсь і йду. Вона не промовляє ні слова. Я відчуваю, як все всередині неї перевернулось. Думаєте, я роблю це для себе? Ні. Мені байдуже, де їсти. Мені байдуже, де спати — ви уже побували у моїй квартирі. У мене просто інколи виникає непереборне бажання пробудити людей.
— Рікі, любий, зробиш мені кави?
Замість вітання, промовляю я до сраного слимака. Рікі сидить за барною стійкою. Він одягнутий у плащ у стилі старезних американських фільмів. Він п’є каву, але хотів би чистий скотч. Він посміхається мені своїми огидно виряченими очима, немов радий бачити.
Я дивлюсь, як його посмішка повільно сповзає із обличчя, немов фарба, що стікає із мокрого портрету.
— Раґнар, здоров. Я попрошу бармена зробити, — тріпоче він своїм голосом.
— Супер.
Я показую йому свого великого пальця і йду за дальній столик прокуреного бару. Так, це уже зовсім інше місце. Бар «Міранда Шут». Місце, куди ніхто просто так не потрапляє. Переважна більшість відвідувачі тут — серйозно озброєні. У бармена також завжди напоготові вінчестер.
Щодо мене, то тут мій офіс.
— Вітаю зі святом, — бовкнув я, приземлившись на стілець поруч із «колегами по цеху».
— Взаємно, — ліниво відповів із темряви товстун.
Це був Джордан. Перед ним стояла тарілка повна їжі, і, як завжди, було неможливо розібрати, що саме там. Але його це не хвилювало — він поглинав харчову масу методично і вперто.
— І тебе, Раґнар. Щастя тобі, здоров’я, всіх благ, — цинічно посміхнувся худий і високий Остін.
Він був розумним. Головним серед нас.
Ніхто не перепитував із яким саме святом я вітаю. Бандити знали, що це моє стандартне привітання.
— Як спалось? — запитав Остін.
— Як завжди. Спав, як убитий.
— Добре, що «як», — чвакнув Джордан і відпив зі склянки води.
— Ти упевнений? А як же та діваха, із якою ти вчора пішов додому? — очі Остіна поблискували у напівтінях бару.
Мені перехопило подих. Була дівчина? Невже я забув про це? І що із нею сталось?
— Була задоволена. Відправив на таксі ввечері, — відмахнувся я, намагаючись приховати розгублення.
— Ти ніколи їх не залишаєш на ніч? — поцікавився Джордан.
— А для чого? Ненавиджу спати удвох.
Мої «друзяки» переглянулись.
— Мабуть, він хропе, як слон, — усміхнувся Остін.
— Та ще й бздить люто, — докинув товстун.
Його тіло затрусилось від реготу, а із рота полетіли шматки їжі. Я відхилився, щоб на мене не попало. За це Джордана називали «дробовик»: коли він їв, то часто пирскав зі сміху, або навіть чхав. Звісно, рот цей жирдяй не прикривав при цьому.
— А хто із нас святий? — відкинувся я на спинці стільця. — Що у нас сьогодні?
Я зиркнув на барну стійку — де моя кава?
— Чекаємо розпоряджень, — відповіли вони.
У цю мить події різко прискорились. У Остіна почав дзвонити мобільний; до столику підійшов Рікі і поставив переді мною чашку кави.
— Твоє амерікано. Чорний, — підлабузницьки сказав Рікі і сів поруч.
— Шеф, — злякано сказав Остін і встав. — Так, шеф?
Ми всі працювали на мафію Мальдіні. Не знаю, чи був він італійцем чи ні, але всі його прихвосні любили дотримуватись стилю італійських гангстерів. Мальдіні не був великою шишкою у цьому місті, але амбіції мав великі.
— Про що балакали? — запитав Рікі.
Ми не відповідали. Джордан відправляв у рот останні порції із тарілки. Я відпив каву. Рікі якусь мить очікувально зиркав на нас, а потім дістав сигарету і закурив. Скільки часу ми уже були у одній команді? Скільки часу я уже порушую закон заради достатку мафії і чи потрібно це мені?