Я вистрілив. Дастурідзе рвонувся назад і вмить опинився там, звідки метнувся до Кандурі.
Угамувалася сімейка.
Дата дістав з каміна євангеліє, погортав його й подав священикові, котрий був товщий:
— Читай голосно! Від Луки одинадцять, п’ятдесят два, і передай йому,— Дата кивнув на другого священика,— нехай і він прочитає — та голосніше й виразніше!
Священик одкашлявся раз, удруге, книга тремтіла в його руках:
— «Горе вам, законникам, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили!»
Другий священик повторив ці слова.
Дата згорнув євангеліє і поклав знову на камін.
— Схоронимо упокоєного в Христі раба божого! — мовив Дата.
А ось про це ми не домовлялися, і тепер я вже не знав, що він збирається робити.
— Одкиньте шкури отуди! — наказав Дата попам.
Вони підійшли й поодкидали.
Крупів виявилося дванадцять мішків.
— Несіть мішки й засипайте небіжчика!
Попи, крекчучи й спотикаючись, ледве дотягли один мішок до тоне. Я розпоров його, і попи, наледве піднявши мішок, висипали його на Кандурі.
То була гречка.
— Усі мішки висипайте. І рухайтеся жвавіше! Сили вам не позичати! Швидше повертайтеся!
На восьмому мішку Дастурідзе підхопився-таки і вскочив у тоне. Крупи захрущали, як рінь, і ще затріщали, а тоді Дастурідзе заревів, як бузівок, якого ведуть до різниці:
— Немає їх... Немає перснів! Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик!.. Діамант завбільшки як камінчик сливи... А казав, що великий діамант намісникові, а меншин екзархові!.. Собі, падлюка, позабирав... Сам носив... Ви ж бачили, були персні на пальцях. Немає їх! Де вони? Хто взяв? Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик... як слива...
Попи кректали, пиряючи мішки, висипали їх у тоне. А звідти долинали слова Дастурідзе: «завбільшки як абрикосовий камінчик...», «як камінчик сливи...»
Кандурі,— ще до того, як упав у тоне,— мабуть, постягував персні з пальців і засунув їх кудись глибше. Він же розумів, що Дастурідзе кинеться за ним.
Попи висипали останній мішок.
А ми за двері і — в Квішхеті.
Ніде правди діти, якби не Дата, я діамантики прихопив би. «Той, хто вкрав у злодія,— щасливий»,— не ми це вигадали.
Граф Сегеді
У списку в Зарандіа, як я вже казав, на одному з перших місць стояло прізвище Хаджі-Сеїда. Зарандіа запевняв, що скарбником панісламістів є саме Хаджі-Сеїд, але документованого доказу в нього не було, як і взагалі не було будь-яких переконливих доказів. Зарандіа почав з того, що вирішив придивитися до Іскандера-ефенді Юнус-огли. Скажу, що і мені, й моїм помічникам саме Іскандер-ефенді здавався найбільш підозрілою особою. І саме його вирішив використати Зарандіа, щоб проникнути в таємницю діяльності Хаджі-Сеїда. Треба було зблизитися з Іскандером-ефенді й завербувати його. Зарандіа довго стежив за ним, дістав потрібні відомості й одного прегарного дня сів до його столика в чайній.
— Добрий день, Іскандер-ефенді! Не пам’ятаєте мене?
Той пильно вглядівся в прибулого й відповів:
— Здається, ви служите провізором в аптеці Оттена... В аптеці Оттена на Сололацькій вулиці, так? Я не помиляюся, вибачайте? Десь я вас зустрічав, але чим ви займаєтеся, напевно не знаю.
Зарандіа подав свою візитну картку.
— Тут, правда, не сказано, що я ще й керівник політичної розвідки.
Ледь помітна усмішка блукала на обличчі в отуреченого грузина, поки він розглядав візитну картку.
Зарандіа попросив слухати його уважно і зразу ж пояснив, чого прийшов і що йому треба від секретаря й касира Хаджі-Сеїда. Він не забув також сказати: вищі чини таємної поліції переконані, що Іскандер-ефенді Юнус-огли є резидентом турків, проте він, Зарандіа, вважає це за помилку, яку хоче спростувати, але зробити це може лише з допомогою його самого, Іскандера-ефенді.
— Я гадаю, Іскандер-ефенді,— сказав Зарандіа,— що вашим покликанням і обов’язком є служба, а не вірність. Ви зовсім не зобов’язані зберігати вірність ні Хаджі-Сеїду, ні своїм численним колишнім і майбутнім патронам. Ви зобов’язані бути вірним нам, бо вашого теперішнього патрона ми все одно спіймаємо на злочині, і тоді ви неминуче розділите його долю. Ми не вимагатимемо нічого особливого — тільки невеликої допомоги, але гаятися з відповіддю ми вам дозволити не можемо. Ось...— І Зарандіа витяг з кишені й поклав перед Іскандером-ефенді заздалегідь написане зобов’язання і навіть подав йому хімічного олівця.— Або ви підписуєте це і справді робите нам зазначену в розписці послугу, або йдете звідси до в’язниці, ми обійдемося без вас, а вам лишається покладати надію на аллаха!
Іскандер-ефенді спокійно прочитав розписку, подумав і промовив:
— «Дулкернаїн знову вирушив у дорогу»...
— Що ви зводили сказати?
— Це з вісімнадцятої сурм корану.— Іскандер-ефенді знову помовчав і вів далі: — Бейрут, Дамаск! Афіни теж чудове місто, я там не бував, але все-таки Дамаск, кажуть, кращий... Абдурахмане, подай панові...— Зарандіа швидко скосив очі, й ім’я співрозмовника застряло у горлі в Іскандера-ефенді.— Подай панові чаю, та міцного, Абдурахмане!.. Принести?
Зарандіа кивнув головою.
Тривала мовчанка. Принесли чай. Зарандіа ковтнув і спитав зі щирою цікавістю в голосі:
— Дамаск, кажете... А в Римі не доводилося вам бувати?
— Не доводилося.
— Рим — чудове місто. І гарненькі дівчата, треба вам сказати. І що цікаво, в Італії й досі немає закону проти садизму. А там якраз нам людина потрібна. Мову ви знаєте добре — адже з сеньйором Массарі ви розмовляєте зовсім вільно!.. Як щасливо все складається.
— «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, І поспішає до місця свого, де сходить воно»,— знову промовив Іскандер-ефенді, немов для самого себе.
— Що ви зволили сказати?
— Це з біблії; Екклезіастові слова! — відповів він,— Не пам’ятаю, пане Зарандіа, щоб моє перебування й служба в будь-якому місті кінчились якось інакше.— Іскандер-ефенді тицьнув пальцем у розписку.— Хотів би я знати, чому ви приходите саме до мене, й неодмінно — скрізь. Хіба я провинився в чомусь? Та ні в чому ж, абсолютно ні в чому!
— У наш час це найбільше й викликає підозру.
— Саме те, що я ні в чому не провинився?
— Еге.
— Дамаск...
— Про це, Іскандер-ефенді, ми поговоримо пізніше! — Зарандіа теж доторкнувся пальцем до розписки.
— Звичайно... Але розписки я в жодному місті не давав. Чим іще можу прислужитися?
— У яких містах і банках за межами Росії є поточні рахунки в Хаджі-Сеїда?
— Лише в Стамбулі. Банк Стіннеса, рахунок № 1014,— Іскандер-ефенді відповів одразу, і з тієї миті — і тут, у чайній, і згодом — казав тільки правду.
Багатьом, очевидно, видасться, що сміливий крок Зарандіа є образа професіоналізму й авантюризм, і теоретично це цілком справедливо, але практика підтверджує, що більшість вербовок за всіх часів і в усіх державах відбувалися саме в отакий грубий спосіб і відверто. Усупереч поглядам деяких детективів, більшість завербованих бояться ускладнити стосунки з таємною поліцією та законом, і досить вербувальникові категорично сказати про можливі ускладнення, як сумніви в завербованого відпадають самі собою. У розмові Зарандіа з Іскандером-ефенді Юнус-огли не було нічого несподіваного, крім одразу ж вигаданої версії про садизм. Таких даних про Іскандера-ефенді в Зарандіа не було, і нічого схожого ми не могли б довести, але Іскандер-ефенді зміркував, що, коли він відмовить Зарандіа, то таємній поліції буде зовсім не важко привести двох-трьох проституток, які підтвердять, що він садист. Він вважав за краще згодитися самому, ніж бути втягнутим іншими. Це трапляється майже завжди в аналогічних ситуаціях.
Завдяки Іскандеру-ефенді пощастило встановити, що стамбульський антиквар Чекурсо-бей чотири рази на рік вносить у банк Стіннеса на поточний рахунок Хаджі-Сеїда суми турецькими лірами. Кожен внесок дорівнював двом тисячам російських карбованців. За існуючими правилами, банк надсилав своєму клієнтові оповіщення про одержану суму, і таким чином Хаджі-Сеїд дізнавався, що гроші надійшли. Іскандер-ефенді не міг сказати нам, кому Хаджі-Сеїд розсилав ті гроші, але назвав прізвище Кара-Ісмаїла, скупника срібного посуду в Дагестані від фірми Хаджі-Сеїда, котрий раз на три місяці одержував з каси двісті червінців золотом, окрім тієї суми, яку видавали йому для закупки товару. Кара-Ісмаїл жив у Темірханшурі. Ідучи його слідами, ми могли знайти резидентів, які жили в Дагестані.