Дороте Тодуа полетів униз. Звідти долинув звук від тіла, що впало на дно.
Туташхіа враз обернувся.
Стоячи навколішки, незнайомий удивлявся в глибину крутояру. Туташхіа підійшов до краю прірви і теж глянув у безодню.
Незнайомий попряв очима навсібіч і кинувся до торби Дороте Тодуа. Він швидко розв’язав її, витрусив на землю все, що було в ній, схопив капшук з цапиного пухиря, зубами розв’язав вузол туго затягнутого ремінця й почав розшморгувати капшука.
У капшуці були гроші, багато грошей.
Побачивши гроші, Туташхіа зойкнув. Я не второпав, чи від подиву, чи від радості.
— Дивися, скільки їх тут! — Незнайомий аж трусився, перебираючи гроші, пробуючи їх на вагу; він жмакав їх, розгладжував, складав... і раптом його погляд схрестився з очима Туташхіа.
Він закляк, стоячи навколішки, щелепа в нього одвисла, і він дивився на абрага, як щеня. Абраг мовчки роздивлявся його. Потім, пахнувши люлькою, пустив дим.
Незнайомий одвів очі від абрага й заходився ділити гроші. Він не вмів рахувати і розкладав їх на дві купки: праворуч — ліворуч, праворуч — ліворуч.
— Половина тобі, половина мені... Тут он скільки! — він улесливо подивився на Туташхіа, знову, знизу вгору, зустрівся з ним поглядом. Зустрівся й закляк.— Пополам...— Незнайомий геть-чисто розгубився, поник.— Ти ж Дата?.. Дата Туташхіа. А я Холуа... Холуа!
По довгій мовчанці абраг спитав, звідки відомо, що він — Туташхіа.
Холуа ще більше розгубився, наче язика проковтнув.
Абраг чекав відповіді.
Холуа тицьнув пальцем у прірву.
— Від нього. Ти йшов дорогою, а він сказав: онде Дата Туташхіа... А потім каже — нещасний.
І знову мовчанка.
— Поклади гроші в капшук і не доторкайся до них,— наказав абраг неголосно.
Холуа не міг ворухнутися від страху.
Абраг повторив.
— Мої! — закричав Холуа.— Всі мої! Я даю тобі половину тому, що ти Дата Туташхіа. Чого тобі ще треба? Усі хочеш забрати, еге?..
Абраг — ані слова йому на те. І не ворухнувся. Холуа як підкосили. Він зібрав гроші, позапихав їх у капшук, стягнув ремінець і знову ніби закляк.
Туташхіа іще щось сказав, але слів не можна було розібрати.
Холуа поклав капшук на землю, знов заглянув абрагові у вічі й швидко став складати речі Дороте Тодуа в торбу.
Склав і зав’язав чубок торби.
— Нехай усе дістанеться вам, Дато-батоно,— сказав він.— Але знаєте, скільки днів я ганявся за ним?.. Є тут і моя пайка...
Туташхіа знову випустив дим і звелів принести тіло небіжчика.
Не сказавши ані слова, Холуа пішов понад крутояром, шукаючи місця, з якого можна було б почати спускатися вниз. Він не ступив і десяти кроків, як абраг, витягнувши зброю, пішов за ним.
Мерин зиркнув услід хазяїнові й знову почав скубти траву.
Тільки лишившись сам, я зміг зібратися з думками, опам’ятатись. За пагорбом діти пасли гусей. Я сповз з дерева, добіг до них і розказав синкові Кокочіа, що Холуа зіпхнув у прірву Дороте, витяг з його торби капшук з грошима, а Дата Туташхіа одняв у Холуа ті гроші. Що зрозумів хлопчик, а чого ні, я сам уже не тямив.
Я повернувся на те саме місце й причаївся в кущах.
Дата Туташхіа й досі стояв над крутояром, не зводячи очей з розбійника. Гримкотіло каміння, зриваючись у нього з-під ніг. Разів зо два до мене долинула лайка Холуа.
Нарешті з’явився Холуа з понівеченим тілом Дороте Тодуа на спині. Він засапався і все так само улесливо дивився у вічі Даті Туташхіа.
За знаком абрага Холуа опустив тіло Дороте Тодуа на землю і враз схопився за серце. Він ледве тримався на ногах.
— Принеси сюди торбу й капшук,— наказав Туташхіа.
Холуа підтюпки побіг, спотикаючись. Приніс торбу й капшук.
— Капшук візьми в зуби, а торбу повісь на шию,— сказав Туташхіа.
Холуа погаявся, але не став чекати повторення; капшук він узяв у зуби, а торбу закинув за спину.
— Я сказав — на шию,— нагадав Туташхіа.
Холуа трохи здивувався, але зробив і це. І знову зиркнув на абрага: що далі?
— Бери на спину!— сказав Туташхіа, очима показавши на труп.
Холуа остовпів.
— Не візьму... убий або що хочеш зроби — не візьму! Я мертвяків боюся...— Голос у нього захрип, дихання, здавалося, ось-ось зовсім урветься.— Я його знизу пер? Не хочу. В мене порок серця. Не бачиш?!
Одна за одною просвистіли дві кулі. Одна — побіля мого вуха, друга дзьобнула в землю, і курява засипала мені очі. Я хотів був тікати, та від переляку мене наче правець узяв. Туташхіа засунув зброю в кобуру, а я помолився господові богу за те, що врятував мене од наглої смерті.
Пополотнілий, весь тремтячи, Холуа помацав продірявлений під пахвою архалук, потім — розірвані в паху штани. Обдивився руки — крові не було,— і він засміявся, як божевільний.
— Як накажеш, Дато-батоно!.. Як звелиш...— Холуа взяв небіжчика на спину й рушив стежкою.
Туташхіа довго дивився в спину Холуа. Потім тихенько свиснув — покликав коня.
Зігнутий у три погибелі, Холуа важко переставляв ноги. Повішена на шиї торба била по колінах, капшук, затиснутий у зубах, не давав дихати. Ноги Дороте Тодуа, що лежав горілиць на спині в Холуа, тяглися по землі, руки звисали, як батоги. Позаду, кроків за десять, ішов Дата Туташхіа, а за ним, глухо постукуючи копитами по кам’янистій стежці,— мерин.
Порівнявшись зі мною, Холуа обернувся до Туташхіа:
— Чого тобі треба, Дато-батоно? Довго ще мені перти його?
— Поки духу свого поганого не пустишся! — відповів Туташхіа і теж пройшов повз мене.
Не мовивши ані слова, Холуа поплентав далі, крекчучи і спотикаючись. Стежка обгинала пагорб, і вони зникли за поворотом.
А я, нещасний, лишився лежати в колючому кущі, і думки, одна страшніша від одної, пролітали в моїй голові: чи це мана? чи божий гнів? чи шабаш сатани? Та ще хлопчину я в село послав... Що буде, коли розлючені гуртівники вийдуть назустріч Туташхіа й Холуа? Яка нечисть візьме гору?
Підібравши рясу, я кинувся бігти вгору по схилу. Коли вибрався на дорогу, ряса висіла на мені гноттям, штани були в колючках, ноги по щиколотки подряпані до крові. Я знову кинувся в кущі, і тому, що знесилів, бігаючи по горах, і тому, що дорога в Луці йшла через це міжгір’я, і розбійники неминуче знову пройдуть повз мене.
Одсапавшись, визирнув на дорогу,— ніхто поки що не підіймався нею, але — дивні діла твої, господи! — попереду, зовсім недалеко від себе, я побачив чотирьох гуртівників, котрі залягли в засідці, повиставлявши на дорогу рушниці.
Я гукнув їх, і рушниці повернулися на’ мій бік. Мене мало грець не вхопив.
Захлинаючись словами, я розказав їм, що тут скоїлося. Вони почали розпитувати мене, а я вже й слова не міг вимовити. Я сам не розумів того, що побачив, і не міг нічого до пуття пояснити. Аж ось на схилі показався Холуа із зваленим на спину небіжчиком. Він уже не плентав, як раніш, а біг, не переводячи духу. За ним, верхи, наступаючи йому на п’яти й підгонячи, їхав Дата Туташхіа.
Мабуть, Холуа геть уже знесилів — він стишив біг. «Не прикидайся!» — крикнув Туташхіа й уперіщив його нагаєм.
І знову побіг грішний розбійник, тягнучи на собі вбитого.
Вони були вже майже поруч, а ми дивилися один на одного, і господь бог не напоумлював нас — що робити, як вчинити?
Аж ось пролунав постріл — з нашого боку; Холуа схопився рукою за серце і впав ниць на втоптану землю. Ясон Карчава вдарив ложею по голові духанника Джонджоліа, а Туташхіа, сидячи в сідлі, вистрілив на пороховий дим. Куля просвистіла між листям у нас над головами. Зіскочивши з коня і сховавшись за ним, Дата Туташхіа прицілився, вже бачачи, хто перед ним. Обидва брати Чочіа щезли, як мара, наче й не було їх тут. Я попросив у господа відпущення гріхів і став покірно чекати свого смертного часу.
— Не стріляй, Дато! — закричав Ясон Карчава, підхопившись.— Це Джонджоліа стріляв, он він валяється, сучий син!