Пані Тіко О-Ні
...Досвід тоді прийшов, коли він уже й не потрібний був. І справді-бо, навіщо мені в мої п’ятдесят п’ять чи шістдесят років таємно звідувати любощі, сідати на Пегаса?! А коли я так прагла цього, воно обминуло мене, не наділивши ні впевненістю в собі, ні наполегливістю. Та чи й потрібне воно було? Що ж, я не остання і не єдина: люди загнуздують пооб’їжджених химер, і вони тягнуть своїх верхівців, куди їм заманеться, а верхівцям тим здається, нібито загнуздали вони свою мрію і отой Пегас мчить їх за тридев’ять земель дорогами, що їх вони самі для себе обрали. У мене була подруга, яка все життя шукала, купувала й пробувала засоби проти зачаття. Все одно вона народила четверо дітей і мало не померла, народжуючи п’яту дитину. В шістдесят років вона призналася мені, що прекрасно знала про всі способи, які застраховували від зачаття. Та життя її свідчило про інше, до того ж я не пригадую випадку, щоб вона з кимось поділилася своїм досвідом.
З дитячих років я пам’ятаю казку про дідуся, який перед смертю витяг з хати скриню з золотом і темної ночі закопав її в невідомому місці так глибоко, що ніхто її вже не міг знайти. В дідусеві жило дві вдачі — одна змушувала його призбирувати добро, щоб потім спожити його, а друга змусила сховати золото так надійно, щоб спожити його ніхто вже ніколи не зміг! Отак і я жила. Лише на схилі віку я зрозуміла, що було в мені дві душі; перша жила Ілюзіями й діяла; друга знала правду, але мовчала — заговорила тільки тоді, коли це вже було ні до чого. Перша була схожа на курку, яка думає, що знесла яйце господареві на сніданок; другу можна порівняти з правовірними, котрі жодного разу не пригостили свого мулли улюбленим пловом за життя, а після смерті завалили пловом його могилу... Ні, любощі пізнала я не в постелі, не з свого життя набула досвіду,— моя спостережливість обдарувала мене цим досвідом. Якби в постелі набула, то досвід той був би в мене вже тоді, коли я ще до чогось здатна була, а не тепер, коли мені скоро шістдесят. О боже, куди мене занесло! Я почала про бідолашного Міто Зурабішвілі, щоб розказати про Дату Туташхіа, а звернула до себе. Інакше і не вмію розказувати. Як не кручуся, все одно на світ дивлюся крізь сито, а те сито — я сама, про що не почну говорити, а прийду до себе. У всіх так, тільки признатися собі бояться. Занадто люблять себе і тому побачити себе збоку не можуть; спостережливості бракує, а може, чесності або сміливості. Мені такий стан дуже добре відомий. Так ось, коли я закохалася в Міто Зурабішвілі, мені здавалося, я кохаю його за те, що він революціонер, який віддає життя боротьбі за щастя народу й людства. Правда, на початку дев’ятисотих років розум людський уже був пойнятий духом революції. «Народ, гноблення, воля!» — у цих словах була магічна сила, і політичні переконання здебільшого диктували особі її наміри та вчинки. І все-таки кохання має інші джерела... Узяти хоча б сільського вчителя — він несе в народ знання й правду. І поліція, бувало, вбачала в учителюванні політичну діяльність. Коли я поїхала в село учителькою, багато хто думав, що я жертвую собою заради революції. Правду кажучи, я й сама так думала; мені здавалося, я залишила Тифліс, щоб боротися за волю. А хіба мала я право так думати?! Мене ж викликали — і вкотре вже викликали, боже ти мій!.. Викликали й сказали: «Вибирай! Або підеш на заслання в Пензенську чи Костромську губернії, або поїдеш в одне село, ми скажемо в яке, будеш там учителювати, а заразом виконаєш одне наше делікатне завдання!» Я зразу зрозуміла, до чого мене спонукали — стати таємним агентом! Та що було робити, коли тяглися за мною гріхи, за які й справді випадало заслання?.. До яких тільки відчайдушних вчинків не вдавалась я заради Міто — і ось усе розкрилося... Коли я пішла за ним, мені здавалося, йду заради революції. Та брехня все! Настала старість, а з нею й розум прояснився: не революція, а кохання штовхало мене на риск. Я до нестями кохала Міто Зурабішвілі, в мені жила потайна надія, що ми поберемося, а моя участь у боротьбі — кому вона потрібна? Хіба я розбиралася в цьому? А в Пензі або в Костромі — що мені було там робити? Як існувати? Яким же святим духом живитися? Коли вони запропонували мені їхати учителювати, я подумала: нехай посилають, невелике горе, обіцяти пообіцяю, а й пальцем не кивну, що вони мені зроблять!
Я згодилася. Від мене взяли підписку. Іншого виходу не було... Ага, я вам про це вже сказала. Від мене взяли підписку, що я поїду вчителювати в село, де живе коханка Дати Туташхіа. Я найму в неї кімнату, якщо вона мені не відмовить. Датину коханку звати було Бечуні Пертіа, вона не відмовила, бо ще раніше її укоськали: візьми квартиранта, нехай поліція думає, що ти хочеш одкараскатися від Дати Туташхіа і найняла кімнату, щоб він ходив не так часто або взагалі перестав приходити.
Приїхала я. Староста показав мені спочатку кілька інших квартир. Я не погодилася. Потім хтось порадив Бечуні. У старости — очі на лоба, але все-таки він повів мене до абрагової коханки. Тут мені сподобалось, і я найняла дві кімнати.
І село мені сподобалось,— дуже велике було,— і вулиці; будинки стояли далеченько один від одного, і в кожного господаря була добре доглянута садиба. Клокали по селу квочки, цяпали курчатка, з ранку й до смерку не вгавав дитячий галас. Ночами з боліт долинало кумкання тисяч жаб і спущені з ланцюгів собаки гавкали на припізнілих перехожих.
Я знала, що моя хазяйка була вдовою лісового об’їждчика. Вона видалася мені старшою як на свій вік, а їй було років двадцять вісім — двадцять дев’ять. Мала вона шестирічного сипка. Ото А уся сім’я. Вона була спокійна, ставна й тиха — така тиха, що цілий тиждень можна було не почути її голосу. Та одне я зрозуміла одразу: вона була мовчазна не тому, що нещаслива, і не від журби за покійним чоловіком — то було горде відчуження. Воно додавало їй гідності й статечності. Від чоловіків я чула — жінка не може оцінити, наскільки інша жінка гарна в постелі. То неправда. Ми бачимо краще, і Бечуні Пертіа з цього погляду не була якоюсь особливою.
Я скликала дітей, і навчання почалося. Час минав, і, вражена їхньою пам’яттю, здібностями й жадобою знань, я почувалася найщасливішою людиною: я жила на стародавній землі Колхіди й служила своєму народові, несучи йому світло, як той біблійний смолоскипник.
У вільний час я читала, писала листи своїм близьким або просто згадувала минуле. Як і моїй хазяйці, мені йшов двадцять дев’ятий рік. По матері я мегрелка, була в мене колись нянька-мегрелка, і я добре розмовляю по-мегрельському. Мені на сором, у селі я це приховала. Знала, що приховувати знання мови — все одно що підслухувати чужу таємницю. А все-таки приховала. Видно, молодість штовхнула мене на це. Нехай мене бог простить за це — моїй совісті і так вистачає мук.
Поступово таємна мовчазність моєї хазяйки набула для мене певного значення, і я мимоволі почала про це багато думати.
Була неділя, і я йшла додому. П’яний Бардгунія бешкетував, вимахуючи дробовиком. Він був син мірошника, і звичайною забавкою цього двадцятирічного парубка було, напившись, ганятися з дробовиком за худобою, а лаявся він при цьому на всі заставки. Рушниця була зіпсована, і Бардгунія сам кричав: «Бах, бах, бах!..» Поки хміль з нього не вивітриться, спокою не було нікому. Весь куток виходив дивитися на його витівки, збігалися діти й зграєю ганялися за Бардгунією, вони теж палили: «Бах, бах, бах!..» Завернувши на свою вулицю, я побачила Бардгунію, він мчав за телям Каджани. Я була вже коло своєї хвіртки, коли він побачив мене. Облишивши теля, він вигукнув по-мегрельському: «Ось заявилася індичка Бечуні»;— й кинувся до мене. Не встигла я зачинити за собою хвіртку, як він загородив мені дорогу. Злякавшись, я притулилася до огорожі, і тоді пролунав гучний ляпас, якого дала моя хазяйка Бардгунії.
Ті, хто тішився цим видовищем, поперехилялися через огорожу, щоб не прогавити нових подробиць. Діти позавмирали, тільки — палець у роті.
У Бардгунії жовна заходили на щоках, обличчя побагровіло, і він процідив крізь зуби:
— Ти в мене дочекаєшся! Думаєш, я дуже боюся його?..
— Думаю, боїшся! — спокійно відповіла вдова.— Геть звідси!
У Бардгунії голос пропав, він затремтів усім тілом, замимрив, а тоді, брязнувши дробовиком об землю, почав рвати на собі одяг.