Хазяйка схопила мене за руку й потягла за собою в двір.
Бардгунія порвав на собі все, навіть білизну, і теж покидав на землю. Заголосили жінки, а чоловіки, зв’язавши руки знавіснілому парубкові, потягли його додому.
— Як же ти не побоялася вдарити його? — спитала я, коли ми піднялися на балкон.— А якби він дав тобі здачі?
Хазяйка осміхнулася самими очима:
— Мене ніхто тут не зачепить!
— Чому?
— Тому! — одрізала вдова і, взявши відра, спустилася на подвір’я.
Сусідки за огорожею не зводили з неї очей. Бечуні повагом пройшла через двір і зникла в кухні.
Цікаві неохоче розходилися.
Увечері на подвір’ї з’явилися дві бабусі. Моя хазяйка посадовила їх під горіхом. Вікно в моїй кімнаті було відчинене, і я чула майже все, про що вони говорили. Старенькі просили вибачити Бардгунії, але чому вони просили Бечуні, а не мене?
— Нехай він завтра вибачиться перед учителькою,— сказала Бечуні, провівши бабусь до хвіртки.
Мене прислали стежити нібито за Датою Туташхіа, але я нічого не знала ні про нього, ні про його життя. Правда, ім’я його було відоме мені, і про пригоди дещо я чула: полковник, котрий брав у мене розписку,— прізвище його, пам’ятаю, було Князєв,— вивалив на мене купу всіляких побрехеньок про Туташхіа. Та поки доля не звела мене з Датою Туташхіа, ніякого уявлення про нього в мене так і не склалося. Мені доводилося чути про нього й погане, й добре, але ні те, ні друге не викликало в мене довіри. Та й про будь-якого мужчину я не могла нічого зрозуміти, скільки б мені про нього не говорили, аж поки не побачу його своїми очима й не відчую його чоловічої вдачі. Отака вже я, і нічого тут не вдієш. Побачити Дату Туташхіа, відомого своїми пригодами, таємно спостерігати за ним, пройнятися ним, його відчути — стало жагучим моїм бажанням. Але побачити абрага так і не лучалося нагоди. Нескінченним чеканням випробовувалося моє терпіння, мене томила цікавість, будь вона неладна.
Вечорами, поклавши сина спати, хазяйка заходила до мене з плетивом і засиджувалася допізна. Світилася лампа, я перевіряла зошити або читала. Іноді ми разом чаювали. Ми думали знайти багато спільного між собою, та розмовляли рідко.
— Бечуні, навіщо ти плетеш стільки вовняних шкарпеток? — спитала я її одного разу.
— Моєму Даті.
— А хто це?
— Мій коханий, Дата!— Мабуть, таким тоном говорять: «Не підходь, стрілятиму!»
Я спостерегла: це було і в ході моєї хазяйки, і в її гордій поставі, і в манері триматися. Таким небоязким тоном сказала вона Бардгунії своє «Думаю, боїшся». І в її мовчанні було це. Ось тепер я зрозуміла, взнала. І разом з тим така відвертість, звідки вона в селянки?.. Ні, то була не відвертість — вона хвалилася, що була вільна в коханні!
Я підвела голову й поглянула на неї.
Вона була схожа на шаблю, готову опуститися!
— А хто він такий? — спитала я, так наче нічого й не знаю.
Моя гостя змінилася на виду. Подив і недовіра з’явились у неї в очах. Потім вони стали лагідніші, світліші й усміхнулися.
— Дата?.. Абраг! Невже не чула?.. Дата Туташхіа.
— Чому ж? Чула.— Коли вже про це зайшла мова, то я поцікавилась: — А де ти з ним познайомилася?
Вона притихла й сказала розгублено:
— А я й не знайомилася з ним.
Мені стало смішно. «Може, ти й зараз з ним не знайома?» — мало не підпустила я шпильки, але стрималась,— аж надто вже хотілося мені вивідати в неї все.
— Ну, а де ж ти побачила його вперше?
— Ми йшли кудись... Не кудись... до церкви. Було свято. Ми йшли з чоловіком. А назустріч — він. Він подивився мені у вічі. У церкві його не було... Чоловік сказав — то Дата, абраг Туташхіа.
— Ну, а тоді?
— Що тоді?..
— Як він дивився на тебе? Очі в нього які були?
— Які?..— Вона змовкла, мабуть, згадуючи.— Незвичайні! Ми прийшли з обідні. Чоловік мій був лісник. У лісі в нас росла кукурудза. Я ходила її полоти. Цілий тиждень мені привиджувалося, ніби Дата Туташхіа ховається в кущах. Мені було страшно, я сказала чоловікові, що наче ходить хтось за мною. Вій посміявся.
Моя хазяйка знову замовкла. Дивна вона була жінка — говорила повільно, немов знехотя.
— А далі, далі? — Я боялася, просидить вона дві години, рота не розтуливши, та й піде собі спати.
— Одного разу й справді вийшов з кущів Дата — недарма мені ввижалося, що хтось ховається в кущах, і чоловікові я казала... Він стояв і дивився на мене... а тоді почав підходити. Я подивилася йому в очі, і такий страх мене взяв. Він спинився зовсім близько біля мене й дивиться. Я хочу крикнути, а голос пропав, уся тремчу, мову відібрало... Руки в нього були... такі!.. А груди — широкі, сильні, красиві. Я кинулась бігти, а він розкрив руки, і я сховалася в них, а страху наче й не було.— Очі в Бечуні заяскріли.— То був час першого полоття, кукурудза тоді й до колін не діставала. Нас звідусіль було видно, і захотілося втекти... не захотілося — треба було, а зрушити з місця не можу. Одірвалася я нарешті від його грудей...— Вона знову замовкла й довго думала, а потім сказала: — Сім років уже минуло, восьмий скоро піде від того дня, а я нікому про де не розказувала... Піду я, пані Тіко, пізно вже.
Що було потім, я бачила немов увіч: жінка йшла попереду, а позад неї кроків за три-чотири — він, і дивився на неї так пильно. Вона дійшла до кущів, але не спинилася, а все йшла та й ішла. І довго б ішла, але він поклав їй руку на плече. Жінка зупинилася, тремтячи всім тілом, і чекала, чекала, коли грім над нею грякне.
Боже мій, у тебе на всіх стачає всього! А я чим винна перед тобою?! Чи розуміла та жінка хоч що-небудь?.. Хтозна, може, від тягаря їй ніяково стало, І відчувала вона тільки, як трава до тіла липне та колючки кусають, і про це лиш думала тоді!
У моїй уяві картина, якої я не бачила, може постати так яскраво, немов би все те відбувалося зі мною або я сама при тому була. Замолоду цей дар був у мене ще сильніший, ніж тепер. Усе, що сталося там, стояло перед моїми очима і висвітлене було таким яскравим світлом, так палко я все відчувала, так пристрасно! Наче не Бечуні Пертіа, а я була в тих кущах!..
Але й тут запанував спокій. Моя доля — лиш гра уяви. Для справжнього життя душі мені завжди бракувало того, що може дати тільки реальність, буйна й витончена...
Хазяйка попрощалася й пішла. Я дивилася на неї й не розуміла: що могло привабити Дату Туташхіа в цій жінці? А тоді подумала, може, той Туташхіа потвора? Але цю думку я відкинула одразу — ним поступитися я не могла. Звичайно, були в моїй хазяйці і стать, і порода, але те, що принаджує чоловіків?! Що вдієш, на всякий товар свій покупець. Я думала про це і до світанку не могла очей склепити.
Та жінка була нащадком Еета — вона розповіла мені про кохання Медеї та Ясона.
Ми дуже зблизилися, але в наших стосунках весь час була фальш. Та чому б їй і не бути? Покажіть мені двох жінок, котрі щиро любили б одна одну! У близькості жінок фальш завжди бере гору над правдою й щирістю. Інакше не буває. Я жінка, я знаю.
Коли я їхала на каторгу до Міто, моїми попутниками в купе були двоє офіцерів-грузинів. Якось увечері я лежала, дрімала. Офіцери думали, що я сплю, й розмовляли тихо. Один з них розповідав, як колись, у якійсь глушині він зупинився на два дні в самотньої жінки років сорока чи трохи більше. Вони швидко стали близькі, і, намагаючись бути люб’язним, офіцер спитав: «Замолоду ти, мабуть, була вродлива? Від зальотників одбою не було?» — «Зі мною Шанаєв спав!» — гордовито відповіла вона. Шанаєв був колись у тому містечку городовим. Після того я стала помічати, що жінки охоче йдуть на зв’язок з людьми, близькими до влади або просто чимось та знаменитими, і так само охоче при слушній нагоді вихваляються цією близькістю.
Мені почало здаватися, що й Бечуні Пертіа хизувалася, що в них з Датою Туташхіа було кохання. Це дратувало мене в ній і разом з тим — я сама не признавалася собі — розпалювало мій інтерес до Дати Туташхіа. Якось я мало не виказала себе — так захотілося мені попросити Бечуні Пертіа, щоб вона показала мені свого коханця. Я зуміла взяти себе в руки — я ж бо жінка! Іншим разом Бечуні сама сказала мені: «Чує моє серце, цієї ночі прийде Дата... Хочеш — покажу?» Дивно, але її слова були приємні мені. Я зрозуміла, вся принадність зустрічі з Датою Туташхіа була в її недозволеності. А дозволена — вона була не потрібна мені.