Стояла рання осінь, було тепло. Я одчинила вікно І, погасивши лампу, прилягла, не роздягаючись. Мені не спалося.
Давно вже пробило північ, коли я почула скрип мостин на балконі і повз мої вікна промайнула тінь, напрямившись до вікон Бечуні. Я була — сама увага. Ще хвилина, і в нічній тиші я вловила уривчастий шепіт.
Я лежала, з усієї сили змушуючи себе не встати, не вийти на балкон, не підкрастися до вікон Бечуні... О четвертій годині ранку я розплющила очі, переступивши через підвіконня, вийшла на балкон і завмерла під вікном у Бечуні. Там було темно. Прислухалася — шепотіли по-мегрельському. Від сорому мене в піт кинуло — я спіймала себе на подвійному злочині: одне те, що я знала мегрельську мову й приховувала це від усіх, а коханці шепотілися бог знає про що. А друге, що я була шпигункою без совісті й честі. Ноги тягли мене назад, а невідома сила стримала. Я припала до стіни, вбирала звуки чужих любощів, яких мій слух не знав, і мені здавалося, вони — мої. Потім там за вікном усе стихло, і мені здалося, що я в пустелі й гину від спраги, мені дали води, я тільки раз ковтнула, і кухоль вибивають з рук. Я мало не закричала... Ноги підкошувалися, мене охопила злість. Я не тямила себе, зроду зі мною такого не бувало. В моїй уяві вималювалася картина, як я відходжу од вікна, перелажу через поручні балкону, біжу до старости, розбуджую його, кажу, що Туташхіа в своєї коханки... Приходить поліція, будинок оточено...
З кімнати я знову почула шепіт:
— Коли тебе немає, благаю бога, щоб прийшов. А прийдеш —« і бога немає, і не потрібний ніхто. Побудемо разом — і ось він, бог... мені так страшно, так страшно, Датуніа, Датуніа мій...
Я правду кажу, мені таки кортіло бігти до старости. Та совість не пустила... Поліція саме це мені веліла робити, тому й не побігла...
А в кімнаті розмова текла вже новим руслом. У голові в мене все перемішалося, я слухала й не чула. Про що вони говорили — дійшло до мене значно пізніше, коли бозна вкотре перебирала в пам’яті події тієї ночі.
— Не те кажеш, Бечуні,— говорив Дата Туташхіа.
— Не хочеш, щоб він любив тебе?
— Хочу. Який батько не хоче, щоб син любив його?.. Та для нього краще — не знати й не любити.
— Не хочеш, щоб він знав правду?
— Така правда йому ні до чого! Дізнається, що незаконнонароджений,— озлобиться.
— Незаконнонароджений?.. У Гудуни іншого батька немає. Ти його батько!
— Закон є закон, Бечуніа. Підросте, взнає, що народився від невінчаних... і затаїть злобу, хитрий стане, підступний.
— Чогось ти мудруєш...
— Ти подумай, Бечуні! Полюбить він мене, а мене вб’ють або в Сибір заженуть — що з ним буде? Замучиться, злість у душі зачаїть, а зла людина — нещасна. Вона гірша від мерця; мерцю байдуже до живих.
— Дитині потрібен батько. Треба ж йому любити когось?
— Треба. Ти й навчи його. Нехай гори любить, землю свою, людей, матір любить, батькову могилу... Щоб добро любив! Я багато про це думав, Бечуні. Чиє ім’я носить, чиїм сином люди його вважають, нехай у тому й бачить батька. Так буде краще.
Якийсь час було тихо.
— Не плач, дурненька моя...— І знову чути шепіт.— Не карайся... І не кажи нікому, а то начальство дізнається... Не скажеш, Бечуніа? Не скажеш? Обіцяй...
Бечуні схлипнула й прошепотіла:
— Як звелиш, так і зроблю. Нехай усе лишається, як було досі.
— Заприсягнися, Бечуніа!
— Життям мого Гудуни заприсягаюся, життям мого Дати заприсягаюся!..
І знову поцілунки й любощі... Більше витримати я не могла й кинулася до себе в кімнату.
А коли отямилася, мене почало мучити питання: що привело мене до вікна — цікавість чи ще щось?
Наступного вечора прийшла моя хазяйка. Посиділа, помовчала, а потім спитала, чи було чути, як минулої ночі приходив Дата.
— Було,— всміхаючись, відповіла я.
— Чому ж не зайшла?
— Незручно, Бечуні! — Я вже мало не призналася їй у всьому, та стрималась і додала: — Не зважилася.
Я відчула, що коли між нами й була щирість, то тепер вона геть зникла. А що було робити? Якби я відповіла інакше, вийшло б ще гірше.
— В кімнаті було темно. Як я могла на нього роздивитися?
А де і як я могла побачити Дату Туташхіа вдень?! Я взагалі могла не побачити його більше, і серце в мене обірвалося.
Бечуні дивилась прямо мені у вічі, і я відчула, як билася її думка: «Приховуєш від мене? А чому?»
Мене морозило. Я напнула шаль, але все одно не могла зігрітися. Зачинила вікно — і це не допомогло, морозило.
Вдова посиділа ще трохи, а потім, як завжди, сказала:
— Піду я, пані Тіко. Пізно вже,— і пішла.
Від того вечора моя хазяйка дедалі рідше заходила до мене. Через ревнощі.
Минув якийсь час.
Уже кінчалася зима. В тих краях сніг майже не випадає, але й дощів тієї зими було мало. Вітер з моря приносив сирість, і вона діймала до кісток. У мене завжди горів камін.
Якось уночі я почула скрадливі кроки Дати Туташхіа. Він пройшов садом і кинув камінчика у вікно до Бечуні; ледь чутно рипнули двері, і все стихло.
У суміжній кімнаті в мене світилася трохи вкручена лампа, крізь ширму, що розділяла кімнати, просіювалося тьмяне світло в опочивальню.
Невдовзі біля нашого будинку щось зашамотіло. Я визирнула у вікно. То тут, то там помітила тіні. На половині Бечуні знов рипнули двері, і в коридорі я почула ходу. Не лишалося сумніву: будинок оточено, і Туташхіа шукає місце, де сховатися, або непомітну вилазку, щоб утекти...
Мене взяв жах, і я ниць упала на ліжко.
— Туташхіа! — почулося знадвору.— Ми знаємо, ти тут. Якщо не хочеш, щоб тебе повісили, виходь!
Саме в цей час у сусідній кімнаті упав, грюкнувши, стілець, підставлений до дверей, що вели в коридор. Защіпки на тих дверях не було, і я про всяк випадок приставляла до них стільця — якщо хтось увійде, не спитавшись, мене розбудить стукіт посунутого або зваленого стільця... Я схопилася, підкралась до ширми й зазирнула в суміжну кімнату. У тьмяному світлі лампи я побачила чоловіка: він був у черкесці поверх архалука і в сванській шапці. Мені не доводилося бачити разом стільки зброї на одній людині.
Він оглядівся, знову приставив стільця до дверей і ступив до моєї опочивальні. У нього були трошки вигнуті, але міцні ноги. Ступав він легко, немов не доторкуючись до підлоги. Розсунувши ширму, ВІН упевнено ввійшов до кімнати. Ми опинилися лицем до лиця, і він зупинився. Що й казати, я одразу зрозуміла — то був Дата Туташхіа.
Крізь чесучеву ширму проникало жовтувате світло і німбом мерехтіло круг постаті Туташхіа. Він височів наді мною, його дихання я відчувала в себе на грудях. Коли заціпеніння минуло, перша думка була — я стою перед мужчиною, а на мені сама нічна сорочка з глибоким викотом. Богом присягаюся, я відчувала, що не абраг-обложенець дивиться на мене, а мужчина! Я затулила долонею викот... Мужчин цей жест хвилює не менше, аніж оголені груди,— запевняла мене одна дама через багато років по тому...
— Бечуніа, шльондро, жени з дому свого бугая! — закричали знадвору.
Дата Туташхіа здригнувся ледь помітно й знову завмер.
Чути було, як Бечуні навстіж одчинила вікно на балкон.
— Гей ти, Никандро Кіліа, курохват! — крикнула моя хазяйка.— Не те що з Датою Туташхіа, краще спати з дурником Бардгунією, аніж бути жінкою такого барана, як ти! Ти про це подумав би своєю ослячою довбешкою. Спитай у своєї гуски, може, вона тобі не збреше!.. Який телепень утовкмачив тобі, ослові, що Дата в Бечуні? Веди своїх козаків та охоронників, нехай шукають, коли немає де часу згаяти! — І хряпнула вікном, зачинивши його.
— Що вона сказала? — спитав осавул Никандро Кіліа й прокричав щось своїм козакам.