Я так і не вимовила тих слів.
Повторилося те, що було вже одного разу й скільки ще разів по тому — і не злічити! Я й на Сахалін поїхала, можна сказати, заради того, щоб Міто Зурабішвілі став моїм першим мужчиною, а вже чи стане він моїм чоловіком, чи ні — як доля пошле! Я пробула з ним два тижні й кожного божого дня казала собі: «Оцієї ночі!» Лиш на вершок треба було просунутися, щоб збулося моє бажання, а я повернулася в Грузію, так і не здолавши того вершка. Тепер мені важко згадати, яка була причина. То раптово і не до речі, приходила мені в голову фраза з розмови моїх попутників: «Зі мною Шанаєв спав!», то ще набігало, вже й не згадаю що. А чому так склалося з Датою Туташхіа — я й зовсім не можу збагнути. Та якось — було мені вже років тридцять п’ять — у вирішальну хвилину я відчула, як у моє нутро вповзає змія і лишиться тепер там назавжди... Отаке вбила собі в голову і ношу й донині, що моя непорочність — це міраж. Я ж була справжнісінька повія. З ким тільки я не лягала!.. Бідолашні чоловіки, вони думають, що блуд — від плоті. Хвалити бога, що лишилась я старою дівкою, а то варилася б на тому світі в киплячій смолі.
...О, знов понесло мене зовсім не в той бік.
Я сказала, що не змогла вимовити тих слів...
Я думала про своє, думав про своє й Дата Туташхіа. Я думала, що чоловіків кликати не треба, самі прийдуть, та ще як — не одіб’єшся... Та чому він не йшов? Може, думав Дата Туташхіа: звів же господь з такою дивною істотою — смерть за плечима, як торба, висить, а в неї любощі в голові!
— Пане Никандро! Пане Никандро! — почулося з подвір’я.— У мене до вас справа, термінова справа... невідкладна, пане Никандро!.. Впустіть, пане, впустіть! Хороший я, хороший!..
Ми посхоплювалися обоє заразом.
— Це Куруа! — сказав Дата Туташхіа.— Що ж там таке, цікаво?
Двоє козаків тягли до поліцмейстера, що засів за кам’яною горожею, того Куруа, завернувши йому руки за спину й даючи стусанів. Яка там розмова відбулася, нам не чути було. Потім козаки відступили на кілька кроків, поліцмейстер устав, підійшов туди й осавул. Перебиваючи один одного, поліцмейстер і осавул закидали Куруа запитаннями. Ще поговорили, і осавул скомандував:
— Знімайся! — Віддаючи на ходу необхідні накази, швидко пішов він до нашого" будинку.
Тримаючи в руках смолоскип, він піднімався сходами на балкон. Дата Туташхіа відкинувсь од вікна й прикипів до стіни. На шибках спалахнуло полум’я від смолоскипа, і у вікні постала фізіономія осавула.
— Ваша світлість, відомості виявилися неправильними. Спокійно спіть. Ми йдемо...— Осавул змовк на півслові і так заблимав очима, що я подумала, чи не пронюхав він чогось, не доведи господи...— Ваша світлість, насмілюся просити... з вашого благословення... Дозвольте, так би мовити, прийти до вас?..
Я всміхнулася йому трохи двозначно. Весь свій жіночий хист вклала в ту усмішку, намагаючись бути звабливою. Осавул, я гадаю, пішов заспокоєний, маючи якусь надію.
— Виходь, Бечуні, туши, дурепо, вогнища, а то й хата твоя згорить. А нам не до того! — гукнув Никандро Кіліа.
Вони скочили в сідла та й зникли з очей.
— Цікаво, який гедзь їх укусив? — спитала я, коли тупіт копит зовсім стих.
— Невже пастку поставили?.. Нехай Туташхіа думає, що вони поїхали, а в них засада залишена... Але що Куруа потрібно було тут?
— А той Куруа який пан начальник?
— Ніякий. Звичайний гуртівник... Тільки за табуном сам не ходить — людей наймає. Він з сусіднього села, з Тквірі.
— Щось таке приніс він на хвості, йому повірили й зняли облогу!..
— Повірили, чужому не повірять. Виходить, свій. Правду казав Коша Толораіа, їхня людина Куруа!..
— А хто такий Коша Толораіа?
— Товариш мій. Він запевняє, що Куруа підсипав отрути Таташу Чанбі й виказав його Кіліа вже мертвим. Повірити в це не можна було. І тому, що Куруа доводиться Чанбам небожем, і тому, що торік Куруа разом зі старшим сином тонув у річці, а Таташ витяг їх обох. Таташ Чанба був абрагом — незвичайну силу мав чоловік.
— Боже, боже... Що ж це таке...
— Коли Таташ пішов у абраги, він оддав Куруа свій гурт на чотириста голів. Якщо Коша Толораіа правду каже, значить, бідолаха Куруа позаздрився на чуже добро...
— Бідолаха?
— Раз людина жадібна, значить, вона нещаслива, пані Тінатін!
— Цей «нещасний» свого кревного родича й рятівника на той світ спровадив, і, якщо чуття мене не зраджує, вся оця облога й веремія — діло його рук.
— Що його рук, то ви правду кажете, але чому він прибіг і зміг примусити їх зняти облогу?..
На подвір’я вийшла моя хазяйка і, витягнувши води з колодязя, заходилася гасити вогнища. Я ненавиділа вдову, в моїй душі співали фанфари перемоги.
Але чому мені було відчувати себе переможницею?!
Я припала до Датиних вуст, горнулася до його грудей. До нестями цілувала й голубила. Тієї теплої ніжної насолоди я й зараз не можу забути. З тих пір минуло сорок вісім років — уже не соромно згадувати про те. Я не хочу забирати в могилу найсолодшого переживання свого життя, а все, про що я вам оце розповіла, хіба можна було комусь розказати!..
Дата Туташхіа взяв мене за плечі й повернув обличчям до вікна. Вдова стояла під вікном, дивлячись прямо на нас. У темряві було видно, яким вогнем палахкотіли її очі. Якби не Дата, я впала б — ноги враз відмовили мені. Я повернулася спиною до вікна й знову припала до нього — страшно було дивитися в ті очі-блискавиці...
— Пішла! — мовив Дата трохи згодом.
Така тілесна жага більше ніколи не охоплювала мене. Тільки Дата змусив мене пережити це. Я довго не могла одірватися від його грудей, хоч знала — він не зі мною. Нарешті я оволоділа собою й опустилася на постіль. Образи на нього в мене не було.
Дата постояв, подумав і нарешті промовив:
— Треба покарати Куруа, і нехай народ знає, за що. Ось так.
Абраг пішов до дверей, та на порозі зупинився, обернувсь і сказав:
— Я повинен просити у вас пробачення, пані, за те, що не вчинив так, як личить вашій і моїй гідності. Складний виявився клубок, заплутаний. Ваша присутність у цьому домі й відсіч, яку ви дали козакам, зовсім запаморочили мені голову.., І все-таки мені здається, що ви підіслані. Хто скаже, чому я впевнений у цьому?
— Усе було добре, і це теж! Прощавайте.
— Хай благословить вас бог.
Набагато пізніше, вкотре вже перебираючи події тієї ночі, я зрозуміла, що Дата Туташхіа навмисне вдавав з себе простолюдця. Навіщось йому це потрібне було.
Минуло хвилин десять, і я почула тихий свист, а потім усе віддалявся й віддалявся тупіт копит — далеко десь по кам’янистому берегу. Отоді я вперше подумала: грузини так пристрасно люблять коней тому, що можна на скаку підхопити жінку в сідло.
Тієї ночі до пня згоріли будинок і садиба Куруа. Між людей поповзли чутки, нібито Дата Туташхіа послав Куруа до Бечуні сказати, щоб вона чекала його в призначений час — він прийде забрати те, про що вони між собою домовилися. Коли Коша Толораіа дізнався про це, він дуже розсердився на Дату, що той довірився зрадникові — Куруа ж навіть родича не пощадив. Дата не повірив Коші й пішов до Бечуні. Тоді Коша Толораіа разом з одним абрагом — Хухіа — залягли неподалік. Побачивши козаків, що оточили будинок Бечуні, вони кинулися в Тквірі, увірвалися в будинок Куруа, позв’язували його синів, і Хухіа погнав їх невідомо куди. А Коша Толораіа сказав Куруа: якщо він хоче побачити своїх синів живих, нехай біжить до Никандро Кіліа й скаже йому, що Дата Туташхіа зовсім не в Бечуні, а спить у Чилу Велбаіа.
Куруа на все був згоден. Що було потім, я вам уже розказала. Кіліа кинувся до Чилу Велбаіа. Коли Хухіа побачив, що козаки поїхали від Бечуні, він одпустив синів Куруа, помчав назад до Тквірі й там підпалив будинок і садибу зрадника. Дочекавшись, поки полум’я розгориться надійно, абраги поспішили до Бечуні. То їхній свист я чула.