Та під час огляду білизни й чобіт Кара-Ісмаїла, залишених у камері, теж нічого не виявлено. Зарандіа пішов у камеру, куди одвели Кара-Ісмаїла, він — уже одягнений — сидів там на нарах.
— Ведіть його на допит! — звелів Зарандіа.
Кара-Ісмаїл устав з нар і пішов до виходу.
— А глечика з собою не візьмете? — спитав Зарандіа.
— Нехай залишиться, він мені там ні до чого,— відповів Кара-Ісмаїл, обернувшись.
— Хто знає, може, й згодиться — візьміть!
На мить Кара-Ісмаїл ніби осікся, та, ледь здвигнувши плечем — нехай буде по-вашому,— повернувся до нар і взяв глечика.
Мушні Зарандіа ступав слідом за ним, не зводячи очей з глечика... Він уже не мав сумніву, що розписка адресата десь зверху або всередині глечика.
Увійшли в кабінет Леньова. Зарандіа запросив Кара-Ісмаїла сісти, взяв у нього глечик, вилив воду, обдивився глечик з усіх боків, зазирнув усередину і віддав Кара-Ісмаїлові:
— Відкрийте!
Кара-Ісмаїл узяв глечик у руки й бликнув на Зарандіа — він не міг уторопати, що від нього вимагають.
— Зніміть дно глечика!..
Кара-Ісмаїл мертвотно сполотнів.
— Зніміть! — спокійно повторив Зарандіа.
— Я не можу... Це не мій глечик...
Зарандіа осміхнувся.
Глечик був з подвійним дном. Фальшиве дно з’єднувалося з корпусом різьбою, зовні оперезаною інкрустованим кільцем. Між фальшивим і справжнім дном лежав аркушик паперу з чотирма чіткими відбитками — то були зроблені на сажі, перемішаній із смальцем, відбитки великого пальця правої ноги заарештованих резидентів. Зойк досади вихопився в Леньова, і він так сильно ляснув себе по лобу, що унтер-офіцер, котрий вартував у коридорі, прочинив двері й стривожено зазирнув у кабінет. Та кінець кінцем Леньов позачергово одержав за цю операцію чин майора й орден.
Тут слід висловити одне міркування. Я вже говорив на початку цих записів, що в жодній справі не виключене хоч маленьке везіння. Хіба можна приписати випадковості те, що, вивчивши дагестанські матеріали, Зарандіа поставив коло шести прізвищ червоні крапки й сказав, що четверо з цієї шестірки — турецькі резиденти, і при цьому не помилився? А те, що я повернувся в Тифліс на три дні раніше, ніж було передбачено, й сам узявся за справу Хаджі-Сеїда, може, теж збіг випадковостей? А чи можна вважати випадковістю те, що, коли б не прийшов Зарандіа сам на місце злочину, так і не було б встановлено, що заарештовані й справді працювали на Туреччину? Та даймо спокій Зарандіа; за довгі роки моєї служби бувало не раз, що свої розмови і з вищими чинами, і з підлеглими я обмірковував тижнями або й місяцями... Та в потрібний час, коли треба було діяти, я промовляв зовсім інше й робив інакше, ніж задумував, а складалося тим часом так, що про краще не можна було й мріяти! І це теж випадковість?.. Ні, інтуїція змушувала мене говорити зовсім інше, ніж диктував розум. Чуття погнало Зарандіа в Дагестан, а мене повернуло в Тифліс на три дні раніше, ніж передбачалося. І з сотень людей шістьох було вгадано чуттям, а що з тих шістьох саме четверо виявляться турецькими резидентами, теж було нашептано чуттям. Я розумів, що міркування мої далекі від науки, але й науки буває шкода: все, чого вона не може вкласти в свої методи, вона охрещує фідеїзмом, містикою й викидає на смітник. І з інтуїцією вона розправилася так само... Та минає час, і викинуте на смітник любісінько повертається, і його пускають в обіг, і, так як молла Насреддін, уже заперечують, нібито колись щось заперечували. Я не вважаю, що розум слабший за інтуїцію, але гадаю, що будь-який вчинок чи ідея народжуються з інтуїції. Якщо існують щаслива випадковість і «везуча» людина, це означає лиш те, що того щасливчика бог наділив інтуїцією. Саме це і мав я на увазі, коли на початку своїх записів говорив, маючи на оці Зарандіа, що елемент випадковості в жодній справі не виключений.
Може, захоплення особою Зарандіа виступає в моїх записах надто часто й виразно, і, мабуть, тому, бажаючи видаватися неупередженим, я зловживаю медитаціями й доказами, аби виправдати свою прихильність до нього й своє по-дитячому загострене й гіпертрофоване сприйняття життя. Але він і справді людина, гідна захоплення, і приховувати це було б ще більшим філістерством, ніж непомірно захоплюватися, як це роблю я. Та повернімося до справи.
— Навіщо вам потрібен був фокус з килимом Великих Моголів? — спитав я Зарандіа, коли після багатогодинної наради ми лишилися нарешті самі.
— Коли б зірвалася дагестанська операція, довелося б почати все з початку, але все одно першим ступенем був би Хаджі-Сеїд,— сказав Зарандіа, і я відчув, що він зніяковів і не поспішає відповідати.— Мені потрібна була перевага над ним... і тому фокус з килимом виправдав би себе, якби нам пощастило тільки з першою частиною операції, тобто із справою про розповсюдження фальшивої монети. Бо ж нашою кінцевою метою було, навіть при відсутності інших доказів, розколоти або й перевербувати Хаджі-Сеїда. А тепер справа повернулася, здається, так, що, навіть коли б усі, починаючи від Великих Моголів і кінчаючи Спарапетом, піднялися проти нас, туркам усе одно нікуди було б діватися. Та чує моє серце — килим своє діло зробить. Поживемо — побачимо, ваша ясновельможність.
— Що ж, Мушні, побачимо,— зітхнув я і додав: — Полковник Сахнов сьогодні виїздить з Петербурга.
Зарандіа зиркнув на мене жвавим поглядом, але мені чомусь не захотілося говорити на цю тему і я повернувся до турків:
— Попереднє слідство поведете ви чи доручите Шитовцеву?
Зарандіа щось схвилювало, і він відповів не одразу:
— Одну хвилину, ваша ясновельможність, одну хвилину!
Він устав, підійшов до вікна, довго дивився на вулицю й нарешті, обернувшись до мене, сказав:
— Мені буде не до турків. Якщо ви дозволите, я розіграю одну комедію. Після того Шитовцеву лишаться дрібнички, нехай береться й веде.
— А він сам упорається? — спитав я, і це само собою означало дозвіл на комедію.
— Сам — ні. Йому потрібно буде хоч двоє помічників. Роботи по саму зав’язку. Справа, звичайно, лишиться під нашим наглядом. Щодо комедії, то не будемо її відкладати. Цієї ночі у вас знайдеться час, графе?
— Знайдеться, якщо треба,— відповів я, всміхнувшись.
— Тоді я починаю готуватися, чекайте мене об одинадцятій.
Зарандіа пішов. А мене знов опали думки про килим Великих Моголів. Розмова з Зарандіа не лише не пролила світла на цю справу, а поглибила мою розгубленість, бо ребус ускладнився. Я вже подумав, що треба його викликати, хоче він того чи не хоче, і змусити викласти все, що він задумав, але я зрозумів, що не зроблю цього. Не зроблю тому, що підсвідомо я уникав розмови про Сахнова. Чому? Може, через страх? Я знову почав аналізувати свої відчуття і був захоплений цим, аж поки сон не здолав мене. Розбудив мене дзвінкий голос Зарандіа.
— Заждалися, ваша ясновельможність. Коляска стоїть біля під’їзду.
Комедія, яку розіграв Зарандіа, почалася з того, що пізно ввечері він зібрав у себе в кабінеті Хаджі-Сеїда, Кара-Ісмаїла, чотирьох мулл та Іскандера-ефенді. Тут були також наш перекладач, двоє слідчих, Шитовцев, сам Зарандіа та двоє моїх заступників. Було вже тісно, і я подумав, що коли Зарандіа й надалі ставитиме свої комедії, то йому потрібен буде інший кабінет.
Я ввійшов і сів у крісло. Мушні Зарандіа дав мені час розглядітися й почав:
— У всіх у вас душа свиняча й розум ослячий... Перекладіть.
Тлумач переклав, і обличчя в заарештованих ураз ожили.
— Ваші предки заприсяглися у вірності російському цареві. Ви порушили цю клятву, зрадили государеві імператору, зрадили своєму народові й запродалися туркам за мідні червінці.
Поки тлумач перекладав, один із слідчих узяв червінця, провів по ньому терпугом і капнув кислотою. Метал змінив колір, слідчий обійшов усіх і показав монету кожному...
Один мулла не стримався й пом’янув недобрим словом Кара-Ісмаїла.
— Турки боягузливі, підступні й жадібні. На справжнє діло в них уже кишка тонка, а в тих дрібних потугах, на які в них ще вистачає сили, вони пихаті й брехливі. Уже років півтораста вони не перемагають на полі борні й нікого не перевершили розумом. Господь бог сподобав наділити російський народ вірою в свою міць і непереможність і лише задля цього дав туркам місце під сонцем. Іншої користі від них немає й не буде. Ви на череві плазуєте перед турками, сієте зерна розбрату в своєму народові, підбурюєте його проти уряду й тягнете в прірву.