— Від Марка, десять, дев’ятнадцять.
— Заради несхитності моралі, заради звеличення любові, заради вибавлення зачатків зла в людині,— відповіла Єфимія.
— А навіщо це потрібно? — спитав Дата Туташхіа.
— Хто злий — той народові своєму ворог, він винищує і розбещує свій народ. А добрий — це сила, яка народ об’єднує і пособляє його величі, він захисник народу. Від злого не чекай любові ні до народу, ні до рідної землі. Серце його пожадливе, а дух себелюбний. А той, хто високий духом, має за свій обов’язок діяти на благо вітчизни, народу й ближнього свого, а настане час, він і життя своє принесе на цей вівтар. Ось навіщо потрібні заповіти нашої церкви! — мовила ігуменя Єфимія.
— Виходить, матушко, відданість вітчизні й самозречення — доля самих лише благородних людей,— сказав Магалі Зарандіа.— Але ж у бою гинуть і погані люди?!
— Їх женуть — вони й гинуть. Один суду боїться, інший — кулі в спину,— відповіла на те Єфимія і підняла руку. Я не встигла вдуматися ні в запитання Магалі, ні у відповідь ігумені й сказала перше, що спало на думку:
— «Бо багато покликаних, та вибраних мало!» Від Луки, чотирнадцять, двадцять чотири.
— Суворо судите, матушко! Той теж син своєї землі, кого покликала вона виконати свій обов’язок, і він пішов, і загинув за неї. Отак би краще сказати! — заперечив Магалі Зарандіа.
— Народ і вітчизна! — мовив Дата Туташхіа і обернувся до Тамар Зарандіа: — А як ви, мамо, нас учили?
— Перш ніж зробити щось або сказати, подумай спочатку, чи буде діло твоє або слово корисне народові, вітчизні, ближньому твоєму.— Тамар говорила повільно, ніби для себе.— Так учила я вас, діти мої. І батько наш учив вас цьому. І всі батьки й діди нашого роду вчили так своїх дітей.
— Ось вам і причина, й мета! — закінчив Магалі Зарандіа жінчину думку.
— Іншої причини й іншої мети у мене не було в житті,— сказав Дата Туташхіа.— Лише проповідями нічого не зробиш. Самі бачите — спаскудився народ. Сила потрібна. «Страх породжує любов», страх! У боротьбі із злом самим добром не обійдешся...
— «Краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути». Від Іоанна, одинадцять, п’ятдесят,— мовила я сама до себе, але ігуменя Єфимія почула мене й сказала:
— «Він демона має і несамовитий!» — сказала ігуменя, і слова її, як мені здалося, були звернені і до мене, і до Дати Туташхіа.
— Від Іоанна, десять, двадцять,— промовила я, вже читаючи по її обличчю, що назавтра я приречена голодувати, якщо тільки моя наставниця не вигадає для покарання чогось гіршого...
— Ну, а тепер ось що...— Магалі Зарандіа дивився вже тільки на свого Дату: — Я не думаю, щоб усе на світі було так, як говорила матушка Єфимія. Але один сумнів вона заронила в мою душу. Ти хочеш викорчовувати зло, так? А від того, що ти робиш, серед людей помножується зло, і одержуєш ти плоди зовсім не ті, яких чекаєш... Чи розумієш, що я кажу? Де було одне зло — постало п’ятеро, іще менше совісті стало в людей. Усе виходить усупереч тому, що ти задумав!..
— Усе перевірено. Іншого шляху немає, та й іншого виходу не знайти.— У Датиній відповіді були і твердість, і навіть затятість.
— Є! — не відступала й ігуменя.
— Де, як і в чому? — запитав Дата.
— У доброчесності, грішна твоя душа, в доброчесності!
— А що воно таке, матушко,— доброчесність? — засміявся Дата.
— Доброчесність?.. Не вдавайся до крайності ні тоді, коли знаходиш, ні тоді, коли оддаєш. Доброчесність лежить посередині між несправедливо нажитим і непристойно змарнованим. Де сила забула про справедливість І мудрість — там доброчесності не шукай. Ти — людина крайнощів, а доброчесність — це поміркованість. Ти мене розумієш? — спитала матушка Єфимія.
— Служити вітчизні, простуючи шляхом поміркованості й доброчесності... І це в нашій країні? Серед наших людей?.. Неможливо!..— вигукнув Дата Туташхіа.
— Тоді перебирайся в країну, де це можливе!
— А де та країна, матушко?!
— Великі гріхи твої, Дато, і не такий ти, щоб махнув рукою на все, що за спиною, забув і без докорів і турбот дожив ту частину життя, що лишилася. Замучишся, згризе тебе совість, душа покличе гріхи замолити. З доброї волі ти повинен прийняти страждання! — У словах ігумені прозвучав важливий і незрозумілий зміст, який вона вклала в них. Але Дата Туташхіа, здавалося, вловив його, збагнув, він подався вперед, на обличчі в нього — цікавість і бажання знати.— Серед грузинів були люди, котрих життя змусило до насильства, і довелося їм загинути, не замоливши гріхів. Народ забув їх. Були й такі, що покаялися у вчиненому злі і з своєї волі прийняли муки, аби спокутувати провину. Ті люди самі замкнули коло свого життя, і земна їхня доля набула завершеності, вчинене зло вони осяяли ореолом добра і мучеництва, і тепер народ поклоняється їм, як ідолам. Насильство, вчинене навіть заради добра й щастя народу, лиш тоді буде виправдане в очах народу, коли спокутує себе терновим вінком мучеництва.
— Що ж порадите ви мені, матушко Єфиміє? — спитав Дата Туташхіа, посміхаючись лукаво.
Ігуменя розгубилась — я вперше бачила це. Я чекала, що зараз вона почне говорити, як завжди, твердо й прямо, на все маючи відповідь і свою думку, та цього не сталося. Опустивши голову і втупившись у пелену свого плаття, вона почала ледь чутно:
— Ти талановитий, Дато. Навіть дрібні помилки таких людей, як ти, коштують народові дорого, дуже дорого. Талановитість страшніша від бездарності, якщо не оберігає її висока мораль і богобоязливість. У кожному вчинку обдарованої особи люди вбачають приклад для наслідування. Тобі не можна більше залишатися серед мирян — ти повинен постригтися в ченці. Я допоможу тобі, тебе прийме під іншим прізвищем один з монастирів у Росії...
Запала тиша. У Тамар Зарандіа спиці застигли в руках. Вона не могла відвести очей од ігумені, а та сиділа, не підводячи голови. Шалва злякано дивився на Дату — невже він і справді схоронить себе в монастирі? Магалі Зарандіа весело позирав на Дату, наперед знаючи, що побажання ігумені Дата не зможе прийняти. Я улучила хвилинку й глянула на Дату відверто й безстрашно, роздивилася його голубі очі, широкі груди. А сам Дата слухав усе те й похмуро мовчав.
Раптом Єфимія змінилася на виду і, підвівши голову, своїм яструбиним зором уп’ялася в Дату:
— Ти став ворогом народові й країні. Ти й сам це знаєш, але змінювати нічого не хочеш, бо не до вподоби тобі сидіти склавши руки. З природи ти такий — доконче тобі треба діяти, щось та робити. А що? Зараз ти й сам не знаєш і не взнаєш, поки не заглибишся в свою душу, поки лавина нових вражень і знань не проникне в твій розум... Монастир, молитва, роздуми, шукання істини — іншого шляху в тебе немає! — Єфимія підняла руку.
— «І ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки, а то прориває вино молоде бурдюки,— і вино розіллється, і бурдюки пропадуть». Від Луки, п’ять, тридцять сім,— я промовила це чітко, по складах, та й чого мені було тепер боятися, якщо назавтра голод і самотність були забезпечені.
Ігуменя подивилася на мене, і нараз обличчя її висвітлилося усмішкою, та такою ніжною усмішкою, ніби вона дякувала мені за те, що я знайшла слова, які суперечили її думкам, і проказала їх швидко й гарно.
— Я подумаю про це, матушко,— сказав, усміхнувшись, Дата Туташхіа, і більше про монастир не говорили.
Минув рік чи навіть більше, і якось я спитала ігуменю:
— Пострижеться Дата Туташхіа?
— Ніколи!
— Вам потрібен був час, щоб зрозуміти це?
— Я знала це ще тоді.
— Навіщо ж умовляли?
— Так обов’язок велів. Обов’язок перед богом І обов’язок перед Датою! Мені страшно було, що його вб’ють. Мені й тепер страшно! — Єфимія здійняла руку.
— «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки — син же людський не має ніде й голови прихилити!» Від Луки, дев’ять, п’ятдесят вісім,— сказала я, і Єфимія перехрестилася.
То був єдиний випадок, коли я бачила сльози на суворому обличчі в Єфимії.